Твір на тему: «Лист у вічність» за романом Юрія Яновського «Вершники»

Новела «Лист у вічність», яка входить до роману Ю. Яновського «Вершники» — це один з епізодів життя «солдата революції». Вона являє собою емоційно цілісну оповідь. Якщо розкласти її на окремі елементи і частини, то вона втратить не тільки художню силу і красу, а й зміст. Тож новела «Лист у вічність» — це художній моноліт, в основу якого покладено внутрішній світ людини, що віддала себе служінню ідеї.

Вперше з головним героєм новели, листоношею, читач зустрічається, коли оскаженілий доберман знаходить його неподалік від берега річки: «На ньому не було жодного живого місця, і п’явки купами присмоктувалися до тіла». Він був непритомний, а коли трошки прийшов у себе й усвідомив, що потрапив до рук гетьманців та німців, одразу ж поклявся собі, що його не торкнеться ніяка сила, доки він не доставить «останнього листа».

У новелі до болю вражають монологи героя, який намагається сховати в найдальшій куточок пам’яті потрібну німцям інформацію, сховати так, щоб «ніякий фізичний біль не долинув туди».

Як буде поводитися людина у часи найважчих моральних та фізичних випробувань, чи кожен може знайти в собі сили, достатні для того, щоб перенести ці випробування, не втративши людської гідності? Саме такі питання ставить автор новели, та вони більш риторичні. Щодо листоноші, то він відчував майже нестерпний біль, тому в якийсь момент у нього було єдине бажання: вмерти і втекти таким чином від болю. Але це тривало лише одну мить.

«Солдат революції» не мав права вмирати, адже «він мусив нести своє скривавлене тіло крізь потік часу до ночі». Тому він прийме всі муки як належне і донесе «останнього листа» своїм товаришам. Його страхали, били шомполами, але він знав тільки те, що не віддасть ворогові ані листа, ані свого життя.

Юний листоноша вже не міг не тільки ходити, а й рухатися, кров дзюрчала з його ран, біль для нього витягувалася в одну ношу, він горів, наче смолоскип, а все одно, чекаючи сутінків, водив німців з одного місця на інше. Навіть погроза розстріляти його матір не примусили листоношу видати таємницю. І тільки дочекавшись, коли в нічній темряві з’явилося багато вогників, коли з’явилися повстанці, яким юнак мав показати схованку зі зброєю, листоноша крикнув: «Ось хто візьме мою зброю, тепер стріляйте мене!».

«Лист у вічність пішов разом з життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі», з життям мужньої людини, сил якої дістало перенести найстрашніші тортури в ім’я великої мети. Чи правильно зробив листоноша? Не треба шукати відповідь на це запитання, адже життя — це безцінний дар Всевишнього і розпоряджатися цим даром кожен має право відповідно до своїх ідей і світогляду.