Твір на тему: «Який поетичний твір я взяла б собі за життєвий дороговказ»

«Я — українець. Оце і вся моя автобіографія», — так казав про себе талановитий український митець В. Симоненко. Чимало віршів у його поетичній спадщині адресовано Україні. Діалог з батьківщиною, зі своїми співвітчизниками, які в той час були поставлені у злиденні і підневільні умови життя, звернення до славетного минулого, стали міцною основою громадянської лірики В. Симоненка. Його поетична пристрасть насамперед була спрямована на найважливіші тогочасні проблеми.

Я вважаю, що дороговказом у моєму житті міг би стати вірш В. Симоненка «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок», у якому на основі усвідомлення гармонійної спільності зі своїми співвітчизниками, з нелегкою долею українського народу і його історією, автор стверджує надзвичайно високий патріотичний дух українців, спрямований на підтримку власної держави та її відродження.

У цій поезії В. Симоненко описує власний шлях у країні, яка не бажає визнавати своїх героїв. Незважаючи на це, поет жодного разу не звернув з обраного шляху і не схибив. Так само, як і його ліричному героєві, поетові видалося «малий зажинок почати на ниві перченій». У нього була можливість вибратися з цієї халепи і піти в найми до сусідів та взути «холуйські стопи». Але це означало відцуратися від рідного народу і зрадити свою творчу ниву, тобто «забути убоге рідне поле». Але поет аж ніяк не міг припуститися цього, адже він був вірним сином своєї землі і ніякі випробування, ніякі погрози не могли змінити його життєвих переконань і намірів.

«Бо нива це — моя!

Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде».

Я вважаю, що саме цими словами В. Симоненко допоможе мені обрати правильний життєвий шлях, адже, яким би важким він не був, попри всі перепони і труднощі, треба завжди пам’ятати, що це заради розвитку і процвітання рідної країни. І лише на «батьківській ниві», на Батьківщині, людина може досягнути найвищого рівня національної свідомості.

Д. Павличко колись написав про В. Симоненка: «Він мало жив, немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі».