Твір на тему: «Чи є в України майбутнє?»

Двадцять шість років незалежності – досить короткий час не тільки для держави, а й для людини. Мойсей водив свій народ пустелею сорок років, щоб отримати досвід, перевірити на витривалість, виховати силу волі. Двадцятишестилітня людина тільки отримала освіту, прагне знайти роботу, лише робить перші самостійні кроки в житті. Так і наша країна: пройшла курс лише першого свого інституту – відбулося становлення держави, усвідомлення власної мети, можливості, значимості.

Багато з нас довго чекали часу, коли сірник догорить, терпець урветься. От це й сталося. Ще декілька років тому ми, українці, навіть не задумувалися про те, настільки сильно можна полюбити свою землю, гімн, атрибути. Від українців, слабкодухих в’язнів Російської імперії, якими ми були так довго упродовж своєї історії, мабуть, не чекали таких рішучих дій, як Революція гідності. Та ми під слова Шевченка: «І вражою, злою кров’ю волю окропіте…» піднялися, аби вже ніколи не ставати на коліна. Події Майдану не тільки сколихнули країну, вони пробудили нас від сну тисячолітнього й змусили усвідомити, що ми народ, гідний поваги. Бути українцем нарешті стало модно.

Але розташування України на перетині історичних шляхів міх Європою та Азією, тривала політична роздробленість на теренах нашої держави, чвари в правлячій верхівці, невизначеність народу здебільшого сформували нашу ментальність. Так склалося, що Україна розташована між Заходом і Сходом, Росією та Європою, між християнством і мусульманством, православним і католицьким світом. Саме це і стало основним чинником формування нашого менталітету. Тож наша країна нагадує посудину, в якій змішали вогонь і кригу. І оця багатовекторність заважає сьогодні країні рухатися.

Українці – працьовиті, волелюбні, розсудливі та толерантні люди, що споконвіку цінували мир. Проте якщо на терени їхньої Батьківщини насувався ворог, готові були об’єднатися заради спільної перемоги над чужинцями.

Німецький економіст Гакстгавзен писав так: «Українці є протилежністю москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається в спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й пам’ять…»

Ми вважаємо себе дуже демократичними й розумними. В Україні відкрито обговорюється кожна подія, кількість політичних давно перейшла межу розумного, проте далі цих розмов чомусь не рухаємося. Мабуть, чекаємо, що зміни буде робити хтось, а не ми самі. Такий наш менталітет і його варто змінювати.
Збудовану за двадцять три роки незалежність треба негайно реанімувати: наші недосконалі закони просто ігноруються, країна потерпає в хабарництві, безправ’ї, байдужості. І головна провина – у нас самих, у нашому світогляді, менталітеті.

Маємо надію, що українська могутність відродиться, знайде свій шлях, що «вороженьки згинуть, як роса на сонці», і в Україні «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі…». Ми маємо зробити все, щоб наша національна душа відродилася, здобула омріяну гармонію у світі любові й краси.