Твір на тему: «Життя з думками про Україну...» за поемою Миколи Вороного «Євшан-зілля»

Де ж того Євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, —
Шлях у край свій повороту?!

М. Вороний

У кінці ХІХ століття селяни з західних районів України були змушені покидати батьківські землі і в пошуках кращої долі назавжди відправлятися у далеку чужину, залишаючи після себе лише «кам’яні хрести».

Революція 1917 року, громадянська війна — у ці часи Україна буквально захлиналася в крові братовбивчого протистояння, а нова влада відбирала у мешканців житниці Європи увесь до останньої зернини хліб. Від голоду пухли малі і старі, вимирали родини і цілі села. Здавалося, що кістлява рука смерті ні вдень, ні вночі не випускала своєї страшної коси. Горді і нескорені сини великого українського народу були не в змозі протистояти новим ідеям, боротися проти нової ідеології, тому змушені були шукати собі пристанища в інших країнах світу. Звідти і линув їхній голос, звідти вони і клялися у відданості, любові й вірності народові, звідти вони і висловлювали віру у його безсмертя. Серед них був і славний син українського народу, талановитий український поет Микола Вороний, який дуже вболівав за долю Батьківщини.

Свої вболівання він висловлював у неперевершених поетичних творах, більшість яких присвятив рідній Україні. Серед цих творів є і поема «Євшан-зілля», в якій поет надав поетичного звучання стародавній легенді і переосмислив її для тих, хто зневажливо ставився до Батьківщини і забував про рідний край.

Поема М. Вороного «Євшан-зілля» — глибоко поетичний твір, адже вищі слова Літописця завжди залишаться в силі: настільки проникливо і натхненно передані вони автором поеми:

«Краще в ріднім краї милім

Полягти кістьми, сконати,

Ніж в землі чужій, ворожій

В славі й шані пробувати!»

Цю поему митець адресував своїм сучасникам і прагнув силою поетичного слова пробудити в них пам’ять про славетних нащадків. Він щиро вірив у те, що українці не розійдуться по усьому світу безбатченками:

«Певну віру в ідеали

Тим, котрі вже край свій рідний

Зацурали, занедбали».

Людина повинна знати й пам’ятати, до якого народу вона належить, повинна знати історію свого народу, його обряди і звичаї. Але найголовніше — людина повинна не забувати рідну мову. Адже вона починає усвідомлювати себе частиною свого народу вже з перших слів, почутих від мами, з перших слів, вимовлених самостійно.

Характер народу, його душа найкраще відтворюються у піснях. Пісня і мова і є тим «євшан-зіллям», яке здатне повернути людям пам’ять. Так воно й відбувається: чарівне зілля, слово співця, рідна пісня повертають героя поеми до «веселого рідного краю».

У поемі «Євшан-зілля» М. Вороний вказував на значення митця для суспільства, на важливу роль рідного слова. Поет пишався, що був нащадком славетних кобзарів, які «співали-віщували заповіти благородні». Але при цьому митець з гіркотою зізнавався:

«... тієї сили

Духу, що зрива на ноги,

В нас нема, і манівцями

Ми блукаємо без дороги!»

Щоб стати гідними громадянами нашої незалежної держави, нам вкрай необхідно відшукати таке ж саме Євшан-зілля, нам не слід цуратися рідної мови і культури. А українці, які розкидані по всіх континентах земної кулі, в яких не згасла свідомість власної національної приналежності, любов до героїчної історії рідної землі та її культури, повинні єднатися і продовжувати справу своїх славетних предків.