Твір на тему: «Мій улюблений герой» із повісті «Блакитна дитина»

На сьогоднішній день у світі так багато проблем, що від них ніде й сховатися. Стреси на роботі, навчанні забігають до кожного додому, спричиняючи скандали та сварки. На мою думку, у цьому неперервному кругообігу турбот, справ і клопотів людині просто необхідно знайти джерело позитиву, що допомагало б відпочити та зберегти хороший настрій у будь-який момент.

Особисто для мене таким місцем душевного відпочинку стала повість Анатолія Дімарова «Блакитна дитина». Мене вразило, з якою легкістю автор розповідає про події зі свого минулого, що тоді змушували його переживати море емоцій. Тут і хвилювання, і сором, і гордість, і перше кохання, і товариська підтримка, і справжня дружба. Все це злилося й утворило яскравий букет доброго гумору та хороших спогадів про щасливе дитинство.

Особливо ж мені сподобався образ класного керівника п’ятого «Б» — Віктора Михайловича.

Ця людина — місточок між двома світами: суворими дорослими та мрійливими дітьми. Віктор Михайлович, на мою думку, хоч і доросла та вихована людина, все-таки зміг зберегти у собі крихту дитячої безпосередності.

Як дорослий чоловік він навчав дітей цінувати дружбу, показуючи це на своєму прикладі. Як дорослий, він привчав малюків до чесної праці, умів їх мотивувати до цього. Так сталося, наприклад, в епізоді, у якому розповідається про збирання колосків: Віктор Михайлович навіть придумав справжнє змагання, у формі гри намагався подати уроки працьовитості.

А от те, що вчитель пам’ятав себе у дитячому віці та міг поставити себе на місце своїх учнів допомагало йому зрозуміти своїх вихованців та завоювати у них повагу й авторитет. Недаремно ж оповідач згадує свого класного керівника з такою теплотою, та й взагалі повість пройнята світлою ностальгією за часами, що давно минули. Чого тільки вартий епізод із битвою сніжками. Учитель, неначе старший друг, прийшов на допомогу малим бешкетникам, став керівником їхньої ватаги та виручив їх. Але все ж пам’ятав, що він доросла людина, а не п’ятикласник. Тому тут же й навчав дітей справедливості, кажучи, що лежачих не б’ють.

Також мене вразило те, що Віктор Михайлович завжди поважав дітей, не підвищував на них голосу. Він був їм справжнім старшим другом, на якого можна покластися, учні довіряли та любили його. Запам’яталося мені й те, що класний керівник ніколи не називав учнів дітьми. Він просто звертався до них «хлопці та дівчата».

Отже, Віктор Михайлович — мій улюблений герой повісті «Блакитна дитина» Анатолія Дімарова. Я поважаю його любов до дітей, а також життєву мудрість та благородний характер.