Твір на тему: «Людина і довколишній світ як магія буття» за творчістю Василя Герасим’юка

Василь Дмитрович Герасим’юк народився у казахстанському місті Караганда. Одразу ж після народження його репресована родина повернулася до Закарпаття. Після закінчення філологічного факультету Київського університету імені Т. Г. Шевченка В. Герасим’юк влаштовується на роботу у видавництво. У 1972 році у журналах «Ранок» і «Дніпро» з’являються перші публікації його поезій. У 1982 році виходить у світ дебютна книжка талановитого митця під назвою «Смереки». Наступними поетичними збірками стали книжки «Потоки», 1986 рік, «Космацький узір», 1989 рік, «Діти трепети», 1991 рік, «Осінні пси Карпат», 1998 рік, і «Серпень за старим стилем», 2000 рік.

Висиль Герасим’юк — яскравий представник модернізму і досить оригінальний поет. Його художньому слову притаманний великий інтерес до складних порухів людського духовного життя, використання міфологічної поетики, асоціативні умовні форми. У поезіях митця гармонійно поєднується національне і загальнолюдське. Згадуючи нелегке життя своїх співвітчизників, Герасим’юк пише: «Я виріс під розпач трембіт».

Національні мотиви творчості Герасим’юка особливо відчутні у його поезії «Жива ватра». Живий вогонь не згасає в душі народу, людей, честь яких розпинали і топтали, національну свідомість яких намагалися повністю викоренити. А народ все-таки вистояв, тому і не втрачає поет віри у краще майбутнє:

«Ми ледве не стали отарою

на високім пасовиську.

Але коли ми навіть як отара,

пройдемо крізь неї,

тоді дамо іншим дорогу до Сінаю».

А ось у поезії «Ми на камінь поклали мечі» автор з розпачем і жалістю розповідає про те, як під владою чужоземців опинилася рідна його серцю Україна. Та народні герої не здаються і за свободу ладні померти. Країна забита та поневолена, але поет визнає, що треба боротися і лише за таких умов настане воля і буде перемога:

«Хай програно бій, наступив супостат

на груди ногою,

а пам’ять стоїть, як останній солдат

не кидає зброю».

Своїм прагненням зрозуміти місце людини у світі природи, розгадати навколишній світ, осмислити таємниці світобудови призначений вірш «Перший сніг». У цій поезії автор намагається зрозуміти все загадкове і таємниче, гармонійно поєднує асоціативні можливості художнього слова, музичне звучання і виразність живопису:

«Притишив крок. Притишив крок.

І вищі стали гори.

Йде перший сніг,

немов пророк,

в якого серце хворе».

З-під пера Герасим’юка виходить вражаюча лірична мініатюра:

«Йде сніг — немов під гору йде

ледь дише, хоч безплотний,

і палець на уста кладе,

як знак мерця холодний».

Отже, для поета людина, її душа і навколишній світ — це магія буття, єднання двох світів, світу реального денного і світу хаотичного нічного. Адже саме в нічні години людина особливо тонко відчуває свою причетність до всесвіту і космосу. Ніч змушує подивитися на життя під іншим кутом, нагадує людині про неминулу ходу часу, будить її заснулу совість. Ці мотиви відчуваються у вірші «Досвітні душі»:

«Ти вибрав із усіх мелодій мотив отав у Космачі.

Косити ходиш, ніби злодій, — нечутно, крадьки і вночі

Останні виють пси пастуші, останні моляться уста, цілуючи досвітні душі…

Вони приходять неспроста! Одна при одній! Ніде стати…

За крок від правди і біди вже й ворогу шепочеш: брате, прикошуй прадідів сліди…».

У творчості В. Герасим’юка присутньо багато авторських поетичних знахідок. Його поезії — це спроба розкрити найтонші порухи людської душі, у новому ритмічному ключі увійти у світ української поезії, спроба зробити усе це новими барвами й засобами.