Твір на тему: «Рідна земля в поезії Андрія Малишка»
Відомого українського поета Андрія Малишка справедливо називали «людиною з вогнистим темпераментом». Будь-який поетичний твір виходив у нього палким і щирим, про що б він не писав. У поета завжди проявлялася жадібність до життя, він завжди прагнув пізнати вічні таємниці природи, якнайглибше поринути в глибини народного духу, охопити усе безмежжя людського існування. Поет багато працював, але ніяк не встигав висловити у своїх творах все, про що думав, що відчував і бачив. Гарячі поетичні рядки й сьогодні живуть і міняться, як жарини в незгасимому вогнищі.
Рідна Україна для Андрія Малишка — це насамперед український народ, окремі люди. У його поетичних творах рідна країна уособлюється то в образі матері, то в образі дядька, а то й в образі звичайного кашовара. Митець міг написати «листа до гречки», міг підслухати, як бусел «розмовляє про діток», а міг і сам розмовляти з «хмариною в небі голубім». Палка любов А. Малишка до рідної землі поєднувалася у нього з глибоким знанням свого народу, його традицій і звичаїв. Саме тому поетові вдалося відкрити найпотаємніші куточки незбагненної природи, людської душі і народної пам’яті.
Виживши разом з Україною у полум’ї Великої Вітчизняної війни, А. Малишко створював неповторні за своєю красою вірші, у яких заклик до боротьби поєднувався зі скорботою по знівеченій Батьківщині:
«Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я вічно катам
не прощу!»
А незабутні слова з вірша А. Малишка «Україна моя!» стали його присягою на вірність Батьківщині, зізнанням у любові і роздумом над тим, що для людини є рідна земля:
«Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла».
І щастя, і горе країни складається з щастя і горя кожного її громадянина. Тому у своїх віршах А. Малишко створює душевні образи звичайних українських людей, життя яких розтоптала війна:
«Сповнений жалю голос поета наче плаче над матір’ю:
Не плачте, мамо, не треба,
Вже не вернути сина.
Он він лежить під тином,
Скроня злегка у крові».
Немов усе життя, зґвалтоване катами, кричить у вірші:
«Ми знаємо, знаєм,
знаєм — кричать
пеньки обгорілі
із хати, з комори, з клуні
в сльозах і в горі твоїм».
А оптимістичні мотиви поетичній творчості А. Малишка надає його віра у своїх співвітчизників, тому з піднесеною радістю лунають сповнені вірою у розквіт звільненої України, у щастя, поетичні рядки:
«Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою-люттю при спаленій хаті».
А. Малишко завжди пам’ятав про те, через які жахи довелося пройти українському народові. Ледве не втративши Батьківщину в останній війні, поет вмів цінувати кожну райдугу, кожен листочок, кожну травинку, кожен клаптик рідної землі. А ще митець вчив своїх читачів цінувати Батьківщину, той край, де народилися і виросли.