Твір на тему: «Є в коханні і будні, і свята» за інтимною лірикою Василя Симоненка

Значну частину своєї творчості талановитий український поет Василь Симоненко присвятив темі кохання. І це цілком природно, адже ця тема у всі часи будила найкращі почуття у серцях митців і звичайних людей, надихала і очищувала, робила їх кращими, сповнювала життя сенсом, а особистість – прагненням щастя, наснагою жити, творити, дихати на повні груди, відкривати сповнене коханням серце і душу людям та світові.

В інтимній ліриці В. Симоненка можна знайти усі ці душевні порухи, а поруч з ними і філософські розмірковування над людськими стосунками і коханням, над найбільш важливими принципами, на основі яких треба будувати відношення з коханою людиною. А слова В. Симоненка з одного із його віршів стали майже хрестоматійними:

«Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

Під рожевих ілюзій вуаль».

Готовність радіти життю і жити в реальності, сприймати і добре, і погане – свідчення зрілості та розвиненості особистості. Таким був і В. Симоненко, який у своїх поетичних творах змальовував неоднозначність та суперечність життя, а також свою готовність до долі, яка йому судилася.

Силу своїх почуттів поет змальовував зрозумілими і, на перший погляд, простими словами, але емоційне напруження, яке В. Симоненко вкладав у свої вірші, часом впізнаючи себе у ліричних героях, відчувається дуже гостро. Може, саме тому його лірика настільки життєва і зрозуміла. В. Симоненко майже ніколи не оспівував якісь неземні реалії. Усі його поетичні твори на тему кохання цілком зрозумілі читачам, цілком земні, вони ніби взяті із реального життя. Часто так і є, адже ліричний герой багатьох віршів В. Симоненка – сам автор.

У його ліриці почуття кохання постає незвичайно різноманітним: радість і сум, пристрасть і ніжність міняться яскравими барвами поетичного слова. Але надзвичайна сила почуттів та їх щирість залишаються незмінними, вони сповнюють світлом усе життя людини.

Навіть коли почуття залишається невзаємним, ліричний герой В. Симоненка не відмовляється від нього, бо розуміє, що справжнє кохання є незнищенним, непереможним і прекрасним:

«Коли б тобі бажав я сліз і муки

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав».

У інтимній ліриці В. Симоненка сила кохання незмінно перемагає дріб’язковість непорозумінь та образ, сірість повсякденності та життєву буденність:

«Як я люблю – давати не буду звіту,

Переді мною два десятки літ,

І в мене серце, мов несамовите,

Вистукує любов у білий світ».

Вміння щиро кохати – такий саме дар від Бога і талант, як дар і талант у науках чи мистецтві. Але хоча це вміння і дароване Богом, його треба плекати і берегти, ніби якусь чарівну квітку. Щоб черствість повсякденного життя не згубили в людині вміння відкривати серце коханій людині і всьому світові, вона повинна бути чесною, щирою та відвертою у своїх почуттях, повинна «вистукувати» своїм серцем радість і щастя так, щоб чути було на весь світ. Таким був і закоханий ліричний герой, створений талановитим українським поетом В. Симоненко.