Твір на тему: «Не вмре поезія» – програмний вірш Володимира Самійленка»

Володимир Самійленко зарекомендував себе в українській літературі справжнім патріотом, ліриком, закоханим у свою Батьківщину. Іван Франко разом з Михайлом Мочульським у 1906 році зібрали усі твори В. Самійленка, які були написані за останні двадцять років, і були приємно вражені його творчістю. Більшість його творів була присвячена рідній Україні. Тому видавці вирішили назвати збірку поезій В. Самійленка «Україні». Іван Франко у передмові до збірки написав про автора такі слова: «Все, що він писав, присвячувалось рідній країні, яку поет любив святою нездоланною любов’ю».

Серце Самійленка переповнювала любов до поезії. Він вірив у те, що істинна поезія належить до вічних категорій і буде існувати на землі до тих пір, поки буде існувати людство:

«Не вмре поезія, не згине творчість духа,

Поки жива земля, поки на ній живуть,

Поки природи глас людина серцем слуха, —

Клопоти крамарські її ще не заб’ють».

Саме поезія, на думку поета, не дає приспати у людині мрію, розум, фантазію. І доки люди будуть прагнути та мріяти зазирнути у незвідані краї, злетіти до зір, буде жити поезія. І саме поезія здатна розбудити людей від сну, якщо людство дбатиме лише про їжу, перестане мріяти, «про дух забувши свій». Тому що в цьому і полягає призначення людини: хотіти чогось вищого, що здатне розбудити «рої забутих мрій».

Поети усіх часів звертаються до призначення поезії, її місця в суспільстві, долі поета, як виразника найблагородніших та найвищих прагнень усього людства. Кожен поет бачить та розкриває цю тему по-своєму. Самійленко знайшов відповідь на вирішення цієї проблеми всього в трьох словах — «не вмре поезія».

«І поки на землі є ще одна сльозина,

Поезія її нащадкам передасть;

І поки на землі ще втіха є невинна,

Поезія в її ще радощів додасть».

Для мене ці слова стали переконливими, бо сказані зрозуміло і просто. Я вважаю, що треба ставиться до поезії більш шанобливо та уважно. Найголовніше — треба навчитися її чути. Чути з найпершого до останнього рядка. Нехай трохи пафосно, але гарно і переконливо звучить в останній строфі вірша провідна думка Володимира Самійленка:

«А якщо людськості зла доля присудила

Діждатися колись життя свого кінця,

То буде на землі останняя могила —

Останнього співця».