Твір у форматі ЗНО: «Чи гідні ми нащадки свого роду?»

Моя точка зору на цю проблему така: нереально дати однозначну відповідь на поставлене у темі запитання, адже усі люди різні, і їх неможливо поміряти однією лінійкою. У наш час кожен живе так, як сам того забажає, й інший не має права його судити. Коли ж питання постає в руслі патріотизму, робити висновки стає значно важче.

З одного боку, сучасне українське суспільство поділилось на тих, хто байдужий до політики та історії України, і, відповідно, історії наших предків. Чи можемо ми звинувачувати цю категорію людей у тому, що вони не поважають внеску їх предків у сьогодення? Гуманність сучасного світу дійшла до рівня, коли судити людину за її погляди чи переконання — це винести собі вирок у вигляді виключення із цивілізованого суспільства. Проте, на мою суб’єктивну думку, якщо людина вважає себе приналежною до чогось великого, що є наслідком діяльності її предків, то вона повинна поважати минуле і не ставитись до нього байдуже, адже нації, яка не пам’ятає своєї історії, немає місця на землі.

З іншого боку — існує конкретна категорія людей, яка активно працює на благо своїх нащадків сьогодні. Вони не тільки шанують здобутки їх предків, а й борються за світле майбутнє, продовжуючи справу попередніх поколінь. Часом таким людям важко, адже щодня вони відділяються в меншість. Проте «якщо ти в меншості, то це ще не означає, що ти не маєш рації».

Яскравим прикладом з літератури може бути поема-послання великого кобзаря Тараса Григоровича Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…» У рядках цього твору автор наголошує на тому, що українці починають втрачати свою єдність і досягнення, бо, йдучи на клич чужинців, забувають про власні культурні та історичні цінності. «Не дуріте самі себе, учітесь, читайте. І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває — того Бог карає…» Згідно зі словами Шевченка, людей, які не бережуть надбань своїх предків і не є гідними їх нащадками, чекає покарання від Бога.

Не менш доречним буде приклад із сучасної української історії. Як ми знаємо, на сході України ось уже другий рік поспіль йде страшна війна, якій, здається, немає кінця. Люди, які зараз борються там за мирне небо над нашою головою та головами наших співвітчизників, беззаперечно, є гідними нащадками свого роду. Вони продовжують справу, яку розпочали їхні предки, не покладаючи рук, під пильним поглядом смерті день за днем йдуть до тієї мети, яка стояла упродовж усіх поколінь перед українцями.

У висновку хотілося б сказати, що в сучасному світі важко відповісти на певні запитання, керуючись водночас і мораллю та гуманністю, і своєю суб’єктивною думкою. Вибір, чий бік обрати — борців чи спостерігачів — лежить тільки за кожним з нас. Чинімо так, як велить серце!