Твір на тему: «Моя душа – це храм чи купа цегли?» за романами Олеся Гончара і Павла Загребельного

Роман «Собор» відомого українського письменника Олеся Гончара посідає особливе місце у його творчості насамперед актуальністю проблем, що піднімаються у ньому. Читання роману спонукає до роздумів.

Образ князя Ярослава у романі постає суперечливим і складним, але, передусім, він зображується як син і людина свого часу. Водночас привабливий і жорстокий, прогресивний, закоханий у книги, зайнятий розвитком Київської держави, він, тим не менш, є виразником інтересів свого класу, далекого від турбот про життя простого народу. Ярослав задумав спорудити собор, подібний величним візантійським храмам. Він бажав здивувати увесь світ. І прийшовся йому по душі задум Сивоока. У незвичайному цьому соборі хотів князь примирити нове та чуже зі старим, своїм, та подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.

Ось як сказано про собор у творі: «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Диво!».

Не менш виразний і роман П. Загребельного «Диво». У своєму романі талановитий письменник зумів показати історію України, об’єднавши три її епохи: давнину, Велику Вітчизняну війну та день сьогоднішній. А образ Софії Київської, незвичайного чуда, став головним об’єднуючим центром. У цьому романі в розділі, який розповідає про окупований фашистами Київ, а потім і про життя героїв у мирні шістдесяті роки, усі персонажі невіддільно пов’язані с собором. У роки Другої світової війни есесівець Шнурре хоче вирізати найкращі фрески для музею у гітлерівському Лінці. Гордій Отава не дає йому це зробити. Пізніше заради кохання не може відмовитися від собору син Гордія, який щиро його любить.

Собор розказує нам про минуле, про культуру, традицію нашого народу, він зв’язує покоління. Роман Павла Загребельного «Диво» водночас з романом Олеся Гончара «Собор» закликає людей «берегти собор людських душ», дбати про щастя, добробут та майбутнє свого народу. Крізь імлу століть проступає створений майстром образ Софії Київської, який уособлює невмирущість духу українського народу. Різні завойовники за довгу історію його існування не раз намагалися знищити цей скарб, але знову і знову поставав собор. Собор «стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот Київської землі».