Твір на тему: «Вічна боротьба добра і зла в романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»

Головний герой роману «Собор Паризької Богоматері» видатного французького письменника Віктора Гюго — Квазімодо. Саме він став художнім втіленням авторської теорії романтичного гротеску і одним з найбільш характерних для митця образів, який уособив тему «винних без провини», тему знедолених і ображених.

Гротеск у творчості В. Гюго — це засіб відображення контрасту між «зовнішнім і внутрішнім», своєрідна міра порівняння цього контрасту. Цей контраст спостерігається у потворності Квазімодо і красі Есмеральди, у внутрішній темноті Клода Фролло і душевному багатстві головного героя.

І якщо Квазімодо лякає нас своїм жахливим виглядом, то Фролло викликає у нас страх своїми таємними пристрастями, що спопеляють його душу: «Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його завжди опущена? Яка таємна думка викривляла гіркою усмішкою його рот у той час, як брови сходилися, як два бики, готові вступити в двобій? Що за таємниче полум’я спалахувало часом у його погляді?».

Образ Фролло теж став своєрідним символом — символом звільнення з-під влади віковічних догм. Але в житті все сповнене протиріч і, мабуть тому, скептик Клод Фролло хоча і відкинув церковні догми, але все одно залишився в полоні забобонів і марновірств, бо дівчина, яку він без тями кохав, здавалася йому посланницею диявола.

Фролло пристрасно кохав Есмеральду, але віддав її в руки катів. Він добре знав про прив’язаність Квазімодо до нього, і все одно зрадив його. Він Іуда, який у романі став символом підступності і зради. Недалеко від Фролло стоїть і образ Феба де Шатопера. Красива зовнішність капітана і блиск його мундира приховували внутрішню убогість, легковажність і душевну пустоту.

Сили зла, які автор втілив у образ Клода Фролло, кинули виклик Собору Паризької Богоматері — символу християнства, добра і світла. І Собор, ніби висловлюючи своє незадоволення, попереджає Фролло, що його обов’язково буде покарано, як врешті-решт і сталося.

Передаючи у своєму романі характерні риси епохи, письменник разом з тим не дуже притримувався достовірності у відображенні минулих часів. У центр свого твору він поставив Есмеральду, привабливу дівчину, виховану циганами. Він зробив її втіленням гуманності і краси. Цей романтичний образ був непритаманним обстановці XV століття, але він дуже гармонійно влився в оповідь.

Уявлення Віктора Гюго про постійну боротьбу добра і зла було дещо спрощене. Тому, створюючи свої позитивні образи, письменник виходив з абстрактної ідеї добра і майже не звітував про те, як могли формуватися характери героїв в реальних умовах тогочасної дійсності.