Твір на тему: «Чи можна вважати рішення Івана Вишенського неосмисленим?»

Коли ми занурюємося у глибини власної душі, ми даремно блукаємо в коридорах псевдовіри і в пітьмі сумнівів, даремно шукаємо там світло. Але, як після чергового розп’яття, обливаючись сльозами пам’яті, з’являється Прозріння, щоб поряд з нами завжди було світло, було і там, нагорі, де є любов, де всі істини прості, де є свобода, праця.

Саме такий шлях — від спокою до вибуху — пройшов Іван Вишенський, інтерпретований та художньо осмислений Іваном Франком в однойменній поемі. У його образі світоглядні передові позиції автора злились з життям реальної постаті — визначного православного полеміста XVII століття, створивши поему страждань і пошуків, духовного ренесансу і зневіри.

Іван Вишенський постає перед нами зморшкуватим, похилим дідом, який несе до печери хрест, щоб провести останні роки життя в розмові з Богом, аскетизмі, відреченні від земного життя. Цей вибір він зробив свідомо, але в повітрі Афону все ж присутня смертельна задуха, гнітюча приреченість. Так показує своє ставлення до вибору Вишенського письменник та філософ Франко.

На початку твору змальований пейзаж — енергійний, живий Афон, який прагне до висоти, краси, досконалості, поступово перетворюється на «тюрму для душі», де чуються лише «металеві ридання» монастирських дзвонів, де неслухняними, кучерявими стежками йдуть похмурою чередою смиренні монахи, де смерть стає щоденністю, яка вбиває жагу до життя, і над всім цим чується одвічний шепіт: «Зі святими упокой!». Особистість Вишенського, яка здатна вирватися «з пут всемогучої традиції», але ще дрімає під покривалом спокою, подібному смерті, дуже захоплює Франка.

Івану доведеться на шляху до ключа розуміння пройти крізь тумани сумнівів, химерні барви свідомості, океан знесиленого страху перед Богом. Франко, будучи вільнодумцем у релігії, вважає скінченим її історичний час і сповідує до Біблії науковий підхід, віддаючи перевагу мимолітним відчуттям і розуму героя, завдяки яким той пізнає свій ідеал.

І хоч релігійна покора спочатку перемагає над поривом серця й розуму (Іван не відкликається на крики козаків, які приїхали для того, щоб повернути його додому, та не зважується розірвати павутиння), але після того Вишенський усвідомлює, що він повинен і дуже хоче бути на рідній землі, яку він любить усім серцем ще змалечку, і де він потрібен.

Як сонячне проміння, він іде до Бога, до себе, до свого народу. Саме так Іван Франко через тему «особистість — народ» утверджує пошук ідеалу і вирішує головну проблему твору, яка виражена в монолозі героя: «Що мені до України? Хай рятується, як знає, — А мені коли б самому Дотиснуть до Христа».

Іван Франко побачив у Вишенському людину, яка в ім’я народу була здатна на подвиги, і за допомогою художнього вимислу показав шлях поневірянь відомого полеміста для того, щоб була можливість для інших українців подолати той же шлях: від бажання власного спокою до служіння своєму народові.

Подібно Івану Вишенському, який повстав проти духовенства і тогочасних руських владик, повстає і Франко проти мертвої тиші в душах українців. «Жар, життя, тепло і світло» нехай завжди живуть у наших серцях і не згасають, і лунають вільні думки, як колись лунали із вуст мужніх людей: Івана Франка та Івана Вишенського».