Твір на тему: «Чорнобиль не має минулого часу»

Нам доволі важко усвідомити те, що наше життя — це процес, який тільки здається надзвичайно довгим, а насправді є перебігом миттєвостей. Кадри навколишнього світу змінюються із блискавичною швидкістю, і часто люди не здогадуються, що в їхнє розмірене, спокійне життя, наповнене затишком і комфортом, в будь-який момент може увірватись щось непередбачене і фатальне.

Так жили й люди в Прип’яті та навколишніх поселеннях до 1986 року. Вони зустрічали квітневе сонце, йшли на роботу, розглядали вітрини і вітались зі знайомими перехожими на вулицях, та аж ніяк не очікували, що ось-ось нитка їхнього світлого існування обірветься.

Коли стався вибух на Чорнобильській атомній електростанції, про трагедію місцеве населення сповістити не спішили. Страшно собі уявити, що молоді пари виходили в парк подихати свіжим повітрям, а насправді вкорочували собі життя з кожним вдихом. Важко усвідомити, що на дитячі голови під час прогулянок сипався радіаційний дощ. Нелегко було намалювати масштаби катастрофи, які принесе Україні та квітнева ніч.

А наслідки не могли налякати тільки людину із черствим серцем і мертвою душею.

В один момент життя тисяч людей кардинально змінилось. Проблеми, які ще зранку були надважливими і першочерговими, стали настільки мізерними і далекими, ніби думки про них були переосмислені багато років тому. В одну мить тисячі людей постаріли на добрий десяток років.

А потім почався процес ліквідації. Сім’ї покидали рідні домівки, схопивши тільки найважливіше, автобуси величезними чергами тягнулись від забруднених міст та сіл, ліквідатори спішили на допомогу і вся 30-кілометрова зона, як її сьогодні називають, кипіла, як мурашник.

Та зрештою все замовкло. Дитячі майданчики більше не повняться дитячим сміхом. Пусті прилавки магазинів не чекають покупців. Пусті віконниці будинків визирають у двори, де панує тиша, природа і час.

Сьогодні про Чорнобильське горе говорять мало: згадують один раз в рік, читають вірші про героїв, які ліквідовували аварію, обговорюють, як воно було і чекають наступної річниці, аби знову сказати сказане. Та на мою думку, Чорнобиль — це не тільки минуле, це ще й майбутнє. Мені, як і моїм одноліткам, друзям і родичам, знайомим і незнайомим людям, жити з цією чорною міткою на карті України ще багато років. Я не розумію, чому до обговорення цієї катастрофи ставляться так зневажливо, ніби загрози не існує. Заржавілий паркан, який «відгороджує» 30-кілометрову зону від нас, це невидима перешкода для радіації. А металеві конструкції, пожитки колишніх жителів і навіть елементарні предмети побуту продовжують виносити із Чорнобильської зони. Люди, які колись покинули будинки через помилки інших, виношують біль забутого дому в своїх душах.

Той, хто байдужий до чужого нещастя, коли-небудь потрапить в немилість долі. Україна, яка не вчиться на своїх помилках, може перетворитись у суцільну чорну мітку на карті світу.