Твір на тему: «Внутрішня гідність і повага до людей юного героя» за оповіданням Анатолія Дімарова «Блакитна Дитина»

Оповідь про «блакитну дитину» автор повісті починає з метафоричної притчі, в якій йде мова про місток пам’яті. Цей місток нависав над безодньою, по один бік якої жила людина, а по інший знаходилося усе, що було їй потрібне для повноцінного життя. І жила б людина вічно, коли б з плином часу місток не ставав все тоншим і тоншим. Людину це тривожило, тому вона переносила на свій бік все більше припасів. Але чим важчу ношу вона брала з собою, тим тонше ставав місток.

Письменник стверджує, що такий місток є у житті кожної людини, над такою прірвою з часом опинився і він сам. З одного боку, цієї прірви знаходився його життєвий набуток, з іншого — прожиті роки. «І поки не зник місток моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча він і став таким вузьким, як лезо ножа».

На жаль, невблаганний час все більше віддаляв автора від нього ж самого, від його юності й дитинства. Тому А. Дімаров з незвичайною теплотою перекидає місток пам’яті з дорослого життя у свої дитячі роки, які випали на Велику Вітчизняну війну і дуже важкі повоєнні часи. Разом з читачами письменник переходить через цей вузький місток і опиняється в дитинстві, поряд з ще молодою доброю мамою, поряд з кумедним молодшим братом і вірними веселими друзями.

Головний герой повісті «Блакитна дитина» дуже душевно розповідає про своїх вчителів Віктора Михайловича, Галину Іванівну і Павла Степановича, про те, як малі бешкетники допомогли одружитися своїм улюбленим вчителям, як закидали незнайомого шанувальника Галини Іванівни яйцями, через що вона буда змушена піти на спектакль з Віктором Михайловичем. А вже через місяць вони одружилися.

А ще з більшою любов’ю письменник згадує свою матір, люблячу і добру жінку. У родині Дімарова між мамою і дітьми завжди панували довірливі і щирі стосунки. На відміну від своїх односельців вона ніколи не била і навіть не сварила своїх дітей. З великою радістю герой оповідання каже: «Моя мати найкраща у світі!».

Головний герой повісті хлопчик Толик ніколи не був «блакитною дитиною» і, звичайно ж, не був і ангелом. Це була звичайна дитина зі своїми прикрощами та радощами, у житті якої було чимало різноманітних пригод. Але ще змалечку герой повісті отримав від своєї матері та вчителів розуміння почуття внутрішньої гідності і вміння поважати людей. За всіма своїми розвагами і бешкетами хлопчик вже тоді навчився помічати найважливіші у житті кожної людини речі: вміння мріяти і дружити, бути відповідальним за молодших і слабших, прагнення до добра і справедливості, до незвичайного почуття гумору і до тонкого відчуття краси навколишнього світу.