Твір на тему: «Поки ти живеш, вкраїнська мово, і я живу» за поезією Івана Малковича «Свічечка букви «ї»

Якого ж ми будемо племені-роду,
Якщо буде в устах наша мова згасать?
Чи будемо з вами тоді ми народом
Як стихне вона в голосах?
А. Демиденко

Знайомство з творчістю відомого українського поета Івана Малковича стало для мене справжнім подарунком долі. Перш за все, стала цікавою доля та особистість митця — селянина за походженням, мовознавця та музиканта за фахом, а за покликанням — поета. Тільки закохана у свою землю, енергійна і небайдужа людина могла знайти в собі сили у скрутні для країни часи заснувати українське видавництво. Це дало змогу показати співвітчизникам красу рідної мови, піднести її як найбільшу коштовність великої нації, зайвий раз ствердити важливість рідного слова.

Саме цій темі присвячений один з віршів І. Малковича під назвою «Свічечка букви «і». Цей вірш вирізняється оригінальною поетичною формою і цікавим змістом. У вірші автор звертається до дитини, а при цьому має на увазі усіх маленьких українців, яких вважає майбутнім нашої країни, з закликом берегти та поважати рідну мову. Поет навмисно не згадує її багатство, милозвучність і давню історію, він тільки просить дитину «оберігати місячний серпик букви «є» і «захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї».

Зрозуміло, що букви «є» та «і» — це «фірмова», неповторна ознака української мови. І. Малкович бачить в них «маленьку свічечку» і «місячний серпик», тобто, джерело маленького, але яскравого світла, здатного освітити нашому народові шлях у майбутнє.

Доля української мови, яку у світі називають «солов’їною», І. Малковича глибоко хвилює. Він радіє, що люди із захопленням відзначають її органічність та помічають її красу. А ось погано те, що:

«…колись

можуть настати і такі часи

коли нашої мови

не буде пам’ятати

навіть найменший

соловейко».

В останніх рядках вірша «Свічечка букви «і» міститься уся його ідея: рідну мову неможливо любити тільки «на словах» і сподіватися, що вона і далі буде сама прокладати собі дорогу, як і століття тому. Адже те, чи отримають українську мову взагалі і якою її отримають наші нащадки, залежить від кожного з нас.

Нешанобливе ставлення українців до рідної мови, надмірний вплив іноземних мов — це те, що сьогодні загрожує існуванню та розвитку мелодійної, ніжної, духмяної, «джерельної», «калинової», «солов’їної» української мови. Тож давайте зробимо усе, що в наших силах, для того, щоб прикрасити нашу святиню, нашу національну гордість, а крізь усе життя пронесемо мудрість поетичних рядків І. Малковича:

«Рідне слово... Ні, вітер огуди

Не затулить нам злякано рот.

Ми без нього так собі – люди,

А із ним — український народ».