Твір на тему: «Взаємозв’язок людини і природи у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна»

Зупинимось же, доки не пізно.
Біймося мертвої планети Земля.
Досить того, що у нас вже є мертва зона...

Поема І. Драча «Чорнобильська мадонна» - це неповторна пісня, присвячена матері-Україні. Центральне місце в поемі посідає образ рідної землі. Не випадково автор звертається і до образу Мадонни, який надихав митців багато століть. Мадонна у поемі — нещаслива молода жінка з рожевощоким, здоровим немовлям на руках. Бо якою ж буде дитина у Мадонни з Чорнобиля, якщо поряд тече ріка Прип’ять і росте рудий ліс? Це може бути і нормальна дитина, і мутант з різними відхиленнями, а можливо, ця дитина і зовсім не з’явиться на білий світ.

Героїня одного з віршів поеми під назвою «Трактористка» щодня ковтала чорнобильську пилюку з радіонуклідами, бо не знайшли для трактористів техніки з безпечними герметичними кабінами. Вона вірила вченим, які запевняли, що доза радіації мінімальна, і благала лише про те, щоб їй не брехали, бо їй «ще треба родити».

Зараз вже, мабуть, майже кожному мешканцю планети відомо, що радіація — це смертельно небезпечне лихо без запаху і кольору, лихо, якого не почуєш і не побачиш, від якого неможливо сховатися. Це тільки чиясь старенька мати з чорнобильської зони може наївно ховатися під целофановою плівкою і взувати у старі чоботи свою корову. А ось запитання автора до можновладців зовсім не наївні:

«Де знайти кілометри целофану

На рукотворне Київське море

Чи бодай на Десну зачаровану,

З якої Київ п’є воду».

Розмірковуючи над Чорнобильською катастрофою, автор поеми не може не згадати і тих, хто на скору руку проектував та розставляв по родючій українській землі атомні електростанції. Можливо, вагомим виправданням для них був нестаток в країні енергоресурсів, яких потребували промисловість і народне господарство, що швидко розвивалися в ті часи в Україні.

Але сталося непоправне лихо. І як гірко було тій матері, чий син

«...все це вигадав:

— Звели... Звели станцію і місто, десь

недодивилися — трапилось лихо...

Бурхає полум’я, валує дим».

У фіналі поеми І. Драч порушує питання відносин між людиною і природою, між природою і наукою. Поет стверджує, що науковці повинні робити відкриття, наука повинна розвиватися, але не для того, щоб вкорочувати людський вік, і не для того, щоб знищувати природу.

Наша планета вже зараз дуже хвора. А захворіла вона через нашу байдужість, через бездумні наукові відкриття. Але що ж тоді буде далі? А далі люди повинні усвідомити, що вони не господарі природи, а лише невід’ємні її частки. І найменший злочин обов’язково обернеться якщо не проти винуватців, то проти їх дітей та онуків.

«За безладну безмір, кар’єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один;

За мудрість всесвітню дурних академій

Платимо безсмертям — життям молодим».