Твір на тему: «У пошуках гармонії світу» за поезією Бориса Пастернака

Борис Леонідович Пастернак — один з найвідоміших поетів двадцятого століття. Перші публікації його віршів належать до 1912 року. Незважаючи на те, що він входив до літературного об’єднання «Центрифуга», вірші його є значно ширшими футуристичних принципів, проголошуваних цим співтовариством поетів. У ліриці Пастернака відбивається його захопленість музикою, живописом, філософією. У кожному з цих видів мистецтва він був далеко не дилетант, що виражало загальну обдарованість його натури.

Складно і суперечливо складалася його доля в радянські роки. Було короткочасне визнання його заслуг, коли на 1-му з’їзді радянських письменників Бухарін проголосив початок «пастернаківського» періоду розвитку поезії, що прийшов на зміну «маяковського». Було обмеження творчої свободи в 30-ті роки, що послідувало услід за розквітом культу особи Сталіна. У цей період важливе місце в його роботі займали переклади з грузинської поезії, переклади сонетів Шекспіра, його трагедій, зокрема «Гамлета», «Фауста» та інших.

Присудження Нобелівської премії поетові за роман «Доктор Живаго», заборонений до публікації в Радянському Союзі, викликало нечуване цькування поета вже в роки «відлиги», що привело його, зрештою, до передчасної смерті. Але душа поета незламна. Вона відкрита у світ, сповнена любові. Один з останніх віршів поета, «Єдині дні», написаний незадовго до смерті, доводить дивовижну молодість духу:

«Протягом багатьох зим

Я пам’ятаю дні сонцевороту.

І кожен був неповторний,

І повторювався знову без рахунку.

Саме цей вірш завершують рядки, що стали крилатими, знаковими:

«І довше століття триває день,

І не кінчаються обійми».

Як і всі поети, Пастернак неодноразово задавався питанням, що є поезія і який сенс і мета творчості взагалі. У ранніх його віршах творчість трактується як підсвідомий процес. У співавторство з поетом вступає всесвіт. Поет живе не в часі — у вічності, тому може поставити сучасникам запитання: «Яке, милі, у нас тисячоліття на дворі?» Це була відчайдушна бравада поета, який розумів, що «в наші дні і повітря пахне смертю». Так само, як і його герої, поет, на хвилину зупинившись на самогубному шляху, йде до людей, щоб випити чашу горя разом з ними. Шлях до людей — це шлях до Бога. Поезія Пастернака, укріплена вірою, звернена до людей.