А кінь, красивий кінь... - Сторінка 2

– Вона, оця кобила, — красива?! Це ти про неї кажеш: "Красива"?! – розреготався таким хрипким басом, мовби бруківку в жорнах перемелював. — Вона, Мирка ?!. М-би-га-га!

Зрозумівши, що знову не вгодив, Гоцик злякано поглядав то на старшого конюха, то на Мирку, і не відповідав. Старший конюх тим часом зупинив свої жорна, утер сльози і, зігнувшись у попереку, щоб Гоцик краще розчув його слова, гримнув:

— Вона така ж красива, як і ти, одоробло мале! Зрозумів? А тепер геть звідси, пташеня боже, бо ще фицне котрийсь із жеребців, –і годинникар тебе не збере! Мирка в нього, бач, красива! Це ж треба, щоб аж таке приверзлося, м-би-га-га?!

Проте ні в'їдливі слова ці, ні регіт старшого конюха додати чогось до Гоцикового переляку вже не могли. Не бажаючи й далі дратувати старшого конюха, хлопчина позадкував-позадкував, а далі повільно, не озираючись, тільки під ноги собі дивлячись, поплентався до передмістя.

Сплюнувши спересердя, що потратив на нього стільки часу, старший конюх завів "кобилу-красуню" на призначене їй місце, — він любив порядок у всьому, — постояв ще трохи біля неї і, невдоволено покректавши: – "М-би-га-га! Отже ж одоробло! От одоробло!.." – пішов займатися своїми звичними справами.

Він добре розумів, що тепер віднаходиться все менше людей, які хоча б сяк-так зналися на конях й уміли оцінювати породистість та істинну красу цих дивовижних створінь. "Тай що вдієш, — казав собі старший конюх, — як знавці кінської краси перевелися ще раніше, ніж коні? Та все одно, навіть найзатурканіші вічною метушнею міщани уміли відрізняти звичайного робочого коня від скотомогильної шкапи. А цей хлопчисько, це одоробло!..

Втім, тепер уже старший конюх не сумнівався, що більше сюди хлопчина не прийде: віднадив ірода цього малого, м-би-га-га!..

3

Яким же був його подив, коли наступного дня, ніби нічого й не сталося, Гоцик знову з'явився біля конов'язі. Тільки цього разу підійшов до неї від ріки, мабуть, щоб конюх не бачив, і зупинився там, де був прив'язаний його "красивий кінь" учора. Але, переконавшись, що Мирки нема, змушений був-таки вказатися на очі старшому конюхові. Навіть не здогадуючись при цьому, що той давно помітив і пильно стежить за кожним його порухом.

Щойно хлопець знову опинився біля Мирки, старший конюх нерішуче облишив вила й обережно, теж майже скрадаючись, аби не злякати, наблизився до нього. Довгенько стояв мовчки, кректав, прокашлювався, а тоді винуватим таким, вибачливим голосом запитав.

— Слухай, ти… вона, ну, кінь цей ... що, справді, видається тобі красивим?

— Красивий, — стуливши плечики-крильця, ледь чутно проказав Гоцик.

— Таки красивий, чи це ти так, аби познущатися? І над конем, і наді мною. – Але проказав це стиха, без підсміювання, наче й не довіряв власним очам, або раптом запідозрив, що хлопчині вдалося помітити в Мирці щось таке, чого не здатний розгледіти ні сам він, конюх із конюхів, у п'ятому поколінні, ні хто б то було інший.

— Ви хіба цього не бачите? – ще тихіше мовив хлопчина. – Просто, у нього якась така, ну, своєрідна краса ... Краса старості.

— Що-що? Що ти сказав?! Яка краса, м-би-га-га?! – очманіло втупився старший конюх у хлопчину.

— Старості, — ледь чутно, пересохлими губами проказав Гоцик.

– "Краса старості"?! – аж навіть забув старший конюх про своє невмируще "м-би-га-га!"

Виявляється, цей міський приблуда здатен був говорити про щось таке, чого він, старший конюх, ні відчуттям, ні розумом своїм, осягнути не міг. Тож тепер вони вже обидва — довго, мовчки – дивилися на кобилу.

Старший конюх хотів сказати, що колись давно, ще лошицею, Мирка й справді була неабиякою, ладною кобилицею, але стримався. Чомусь подумалося, що здатен образити цим хлопчину: раптом сприйме за насмішку. Та й кому яке діло до того, якою вона, ця миршава кобиличка, була змолоду? Кому взагалі яке діло до того, якою була вона, чи яким, ще змолоду, був він, старший конюх; яким було все це, висіяне по розлогій долині, вимираюче село?

Хотів поговорити з Гоциком ще про щось – про що завгодно, аби тільки не мовчати, але знову не наважився. Тай із чого його, в дідька, починати, м-би-га-га?!. Зростав старший конюх одинаком, своїх дітей не мав, а чужих недолюблював, і майже не уявляв собі, як із ними слід поводитися. Лаяти їх – інша річ. Лаяти вмів. Як шкоду чинили. А шкоду вони, нехристі, чинили всі і завжди, м-би-га-га!..

— Ну то ти, той...— нарешті прокректав він. – Якщо вже так хочеться, погладь її. Погладь-погладь, не бійся.

Ще дещо провагавшись, Гоцик справді підступив до Мирки, обережно, лагідно погладив її, але дивився при цьому не на конячину, а на конюха. Й на очах його зблиснули сльози. Як подяка за доброту, м-би-га-га!

Іншої днини, помітивши, що Гоцик дає кобилі грудку цукру, старший конюх уже не підкрадався, а підійшов, як до давнього знайомого.

— Це ти що, завжди вгощаєш її цукром?

— Завжди, — охоче визнав Гоцик, і знову спробував боязко увібрати голову в плечі.

— Чому ж я не помічав?

— Намагався робити це так, щоб ви не бачили.

— Щоб не бачив? Чому, м-би-га-га!.. Та про мене — хоч увесь цукровий завод скорми, мені що?!

Якусь хвильку обидва знічено мовчать. Мирка косує на них сльозавими очима, а вистрижені лишаями запалі боки її заходяться нервовим посіпуванням й безнадійно обвисають, зрадливо видаючи собою старість і немічність.

— А таки, кажеш, красива? – знову спробував старший конюх підступитися до того, що найбільше вражало й інтригувало його.

Хлопець покаянно стенув плечима, кивнув й обережно погладив Мирку по рапатому, зсіченому лишаями крупу, сам вигляд якого у нього, старого конюха, нічого, крім відрази, не викликав. А з того, як Гоцик робив це, зрозумів, що, до всього, хлопчина ще й побоюється коней; і порадив підходити сміливіше, тільки не ззаду, а збоку і від гриви.

— Від гриви! — просвітліло лице хлопчини, нібито конюх відкрився перед ним з великою таємницею. — Я цього не знав, боявся, що покусає.

Почекавши, поки Гоцик піде собі, старший конюх і собі підступив до Мирки, зупинився на тому ж таки місці, де полюбляв стояти Гоцик, і знову довго, прискіпливо дивився на неї, аж поки не відчув, що в ньому, десь у глибині душі, накипає якась незбагненна лють.

— М-би-га-га! Красуня!.. — проказав він, і хижо посміхнувся. Зараз він почувався людиною, над якою нагле і, головне, безпідставно знущаються. — Він що, має мене за ідіота?! Вона – красива! М-би-га-га!

Так, на конюшні, справді, є красиві коні. Он, хоча б отой, Лукавий. По ньому одразу видно, що це таки ... кінь. Необов'язково й знатися на конях, щоб бачити, який це красень. Але ж він, цей ірод-потвора, Лукавого не помічає, до Мирки тягнеться ... "Красивий кінь"! М-би-га-га!..

4

Наступного дня старший конюх уже просто не міг дочекатися, — настільки не терпілося знову поговорити з Гоциком. Врешті-решт, не втримався, перестрів цього "херувимчика" ще далеко від конюшні...

— Ні, ти мені все ж таки скажи ... але без усіляких там витребеньок. Ти що, справді, гадаєш, що Мирка, оце одоробло, ця напівздохла, лишаями заморена, шкапа, яку вже давно треба було віддати курям на корм ... вона – якась особлива? У ній "щось таке" є?

— А таки щось є, — сумирно стенає плечима Гоцик.

— Та, якщо хочеш знати, що таке кінська краса, — поглянь, он, хоча б на Булану! А ще краще – на отого вороного, чорного, щоб зрозуміліше, — коня. Лукавим його кличуть. Одразу ж видно, що перед тобою порода. Кращого в усій окрузі нема. До нього вже давно з іподрому придивляються. Оце він і є – твій "красивий кінь", якщо вже тобі аж так подобаються коні. Бо тепер, бач, усім подобаються тільки "жигулі" та "форди".

— Мені – тільки коні, — ледь чутно підтвердив Гоцик.

— Аж так?! – щиро подивувався старший конюх. — Не машини якісь там закордонні, а тільки коні? М-би-га-га! – Старший конюх потерся брунатною шиєю об комір просяклої людським і кінським потом, замацьореної сорочки, і знервовано пересіпнув плечима. – Ну то й ходи собі, корми їх, будь-котрим із коней милуйся... Але щоб біля цієї шкапи, Мирки, я тебе більше не бачив.

— Чому?

— Та тому! Я ще й повинен пояснювати тобі, чому? Сказано: не підходь до неї, от і не підходь.

— Якщо вже зовсім не можна… — покірно, зацьковано поглянув у вицвілі очі старшого конюха хлопчина. – Але я хоч іноді, здалеку…

Проте ця його покірність ще більше розпалювала чолов'ягу. Він же не те щоб геть уже, силоміць, забороняв Гоцикові підходити до тієї старої клячі. Що ж він, нелюдь якась, чи що? Навпаки, він із усією щирістю хотів переконати цього міського одоробла, що Мирка просто не варта того, аби нею милуватися. Конюх лише задушевно прагнув пояснити міському приблуді, що таке справді красивий кінь, а що – не варта погляду людського шкапина. Тож лютило старого саме те, що хлопчина й досі не бажав пройнятися його благими намірами.

— … І вбережи тебе Господь талдичити при мені, що вона якась там… красива! – раптом збагрянів старший конюх, наповнюючи усе своє єство вже знайомою Гоцику, незбагненною, бозна з чого наточеною, люттю. – Ніколи не наважуйся тикати пальцем в цю дохлятину, й переконувати мене, що це "красивий кінь". Красу знайшов, м-би-га-га! Тьху!..

Старший конюх тицьнув у рота мундштук, з однаковим презирством оглянув і Мирку, й Гоцика, і, сповнений правоти і пихи, подався до конюшні, де в нього ще від учора марудилося хворе лоша. Уже звідти він спостеріг, як Гоцик відшукав-таки поміж іншими кіньми Лукавого, якусь хвильку постояв біля нього, але, здається, так і не збагнувши, що, власне красивого чи особливого знаходить у вороному його господар, знову повернувся до Мирки.

"А щоб тебе!" — спаленів старший конюх, відчуваючи, що, ще мить – і він ухопиться за вила і гнатиме цього виродка-херувима до самого міста.

— Що, Булана тобі не до вподоби, Лукавий – теж?! – знову подався до хлопця. — Жоден кінь, із тих, що біля конов'язі, тобі не подобаються, бо для тебе існує тільки один "красивий" кінь – оця недорізана шкапина, ця стара гонцига Мирка?! Всіх інших не визнаєш?

Гоцик увібрав у себе плечики-крильця і, зціпивши зуби, так, що ледь окреслені вилички мало не попрорізували жовту, майже пергаментну шкіру на щоках, уперто, затято дивився на старого конюха своїми очима-сливками.

— Крім неї тут коней нема, так?! – насувався на нього старший конюх, нервово посіпуючи затиснутими в правиці вилами.