«Акванавти» або «Золота жила»

1. ЯКЕ МІСТО, ТАКИЙ І ЛІТАК

За всіма законами художнього письма розповідь належить розпочинати з найголовнішої дійової особи — головного героя. Ми ж розпочнемо з особи другорядного плану, яка майже не впливає на сюжет, але дуже симпатична. Цією особою є Василько, людина майже доросла, бо вже наступного року іде в школу. Чи й не вік, скаже якийсь скептик з п’ятого чи шостого класу. Погодимося, вік, може, й не вельми переконливий, але… Василько мало прожив, та чимало бачив. Вже одне те, що він побував у славетному, оспіваному в сотнях пісень і розмальованому в десятках художніх творів місті з незабутньою назвою Одеса, дає йому право дерти кирпатого носа не лише перед ровесниками. Можете уявити, що то за місто, якщо російською мовою має дві літери «С»! Нічого дивного? Та Москва, столиця всієї держави й та з одним «С», а Одеса… Чому? Шофер таксі, в якому Василько їхав з бабусею, пояснив це тим, що Одеса ближче до Європи.

Іще, незважаючи на свій дещо скромний вік, Василько знав майже усі марки автомобілів, що бігають по вулиці, і всі літакі, які тільки показують по телеку. Сюди, в гості до тітки Валентини, вони з бабусею приїхали поїздом, але ж назад Василько настояв на своєму, полетять літаком. Яким саме? А це вже він вибере. Найновішого аеробуса, мабуть, тут ще нема, а сріблястокрилий «ТУ», з будь-яким номером, підійде.

Таксі зупинилося біля одноповерхового приміщення, на дасі якого скляна будка. Тут сідають кукурудзяники. Чого вони сюди приїхали? Це ж не той аеропорт. По телевізору показували зовсім інший. Бабуся розраховується, отже, приїхали. Але ж тут нема таких літаків, на яких погодився б летіти Василько. Шофер, взявши гроші з бабусі і молодика, що сидів попереду, навіть не діждавшись, коли пасажири залишать машину, вийшов і попрямував до натовпу біля приміщення аеропорту, покручуючи ключі від машини на пальці і весело виспівуючи:

— Ка-аму в місто-герой, ка-му в місто-герой?

А тут божа благодать. Ні метушні, ні шарпанини, хоча літній сезон вже розпочався.

Сонце світить справно. Хмари, висушені суховіями, зробилися легенькі, як гусяче пір’я, й летіли кудись за обрій. Погода льотна настільки, що далі вже нікуди.

Прилітають і відлітають тихоходи-літаки. А коли машини працюють добре, то людям і робити нічого. Ніякого тобі клопоту, ніяких непорозумінь чи сварок.

Нудьгує довідкове бюро.

Не чути ґвалту біля кас. Дрімає черговий диспетчер, а книгою скарг зацікавилася жирна муха, що потрапила сюди транзитом. За скляною загородкою усміхається чергова, поправляючи обпалені сонцем коси. Співучим голосом повідомляє про те, що давно усім відомо:

— …Кімната матері й дитини знаходиться у лівому крилі… Василько звернув увагу на молодика, що їхав з ними. У джинсах із слоником на шкіряній латці ззаду, хода розмашиста, мабуть, спортсмен. У торбі з багатьма кишеньками — ласти. Куди ж він їде? Від моря? А може, він приїжджав на море? Помітивши, що бабуся його кудись настирно тягне, Василько запротестував.

— Нам ще годину чекати,— мовила бабуся, очима вказавши на вивіску вгорі: «Кімната матері й дитини».

— Нас сюди не пустять, — пробурчав Василько, прочитавши вивіску над дверима. — Написано «матері» й «дитини»! А ви — бабуся. 1 я вже не дитина.

Погодившись на аргументи онука, бабуся повела його до альтанки-буфету. Доки вона щось купувала, Василько спостерігав за опасистим чоловіком, що уплітав товсті сардельки, запиваючи їх пінастим пивом. Бабуся, поставивши тарілку з сардельками на стіл біля цього чоловіка і, щоб заохотити до їжі онука, подала йому виделку й мовила розсудливо:

— Ото їж гарненько, як ось дядя, і будеш сильний!

— Він не сильний, — відказав Василько, зиркнувши на «колобка» з-під лоба, — він надутий.

«Колобок» закашляв, давлячись сарделькою, тоді посварився товстелезним, як сарделька, пальцем на Василька й додав жіночим дискантом:

— Поговори мені, вундеркінд!

Ні, тут все несерйозне, починаючи з алей та приміщення й кінчаючи самими літаками. Та й льотчики не кращі, мабуть, ще вчора з школи. Таких Василько в себе вдома називав на «ти», як приятелів. Тільки й назви що льотчики, та ще й з планшетами — соколи! А пасажири!.. Окрім Василька з бабусею, публіка несерйозна… Баба з двома плетеними кошиками, певне, привозила харчі синочкові чи доньці, міліціонер — такий же молодий, як і льотчики, дідусь з костуром, загнутим вгорі. Сам у довгополому піджаці в той час, коли в тенісці потом обливаєшся. Понапихав чогось у бокові кишені і став товщий за тітку з кошиками. Та ще молодик, що їхав з ними в одному таксі.

Льотчики самі повели пасажирів до свого агрегату що, соромлячись власного вигляду, стояв на розчепірених лапах-шасі. Один з льотчиків витяг з-під коліс колодки й почав звільняти машину від мотузків, якими вона була прив’язана до забитих у землю паколів.

— Це для чого, щоб вітром не здуло? — зловтішне мовив Василько, коли повз нього проходив один з льотчиків. А сам відвернувся, щоб і очі не бачили це чудо техніки.