«Акванавти» або «Золота жила» - Сторінка 3
- Чабанівський Михайло Іванович -Володя у них відмінник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Він може дивитись телевізор, а тоді ні з сього, ні з того скочити й, зашморгавши носом, вибігти з кімнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дівчини чіпляється. На вулиці нормальний, може й здачі дати, при потребі, а коли читає книжку чи дивиться телевізор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а він дивиться крізь тебе й мовчить. Іще Володя пише вірші, ховає зошита, а коли нікого немає вдома, читає уголос або наспівує ось таке:
Не люблю свій п’ятий «Бе», Та йду на уроки, Щоб побачити тебе, Моє карооке!..
Василько вже немаленький, знає про брата все. Оте «карооке» — старша донька дільничного міліціонера, їхнього сусіда по квартирі, — Ірина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очі банькасті, як у бабки, що літає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, ніби глек води несе на голові. Он у неї сестра Каринка, зовсім не така, хоча теж вредна. Василькові ота Володина любов у печінках. Як що, так біжи поклич!.. Або записочки носи їй. Відповідь приносить Каринка. Думалося, що влітку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалік від озера, далеченько за містом, а виявилося, що й там вони сусіди!
Прокинувся вранці, не за власним бажанням, не від грому небесного чи землетрусу. Ні, це дружина дільничного міліціонера, вилицювата, розпашіла молодиця у штанях, що аж тріщали на ній, тягла за собою старшу Ірину і репетувала, аж шибки у вікнах брязкотіли.
— Ви бачили таку! — виставляла вперед доньку. — Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевізорі, те й собі чинить! Відчикрижила таку косу й кудись поділа! Кажи, для чого відрізала косу? Куди поділа? Кажи, бо три шкури спущу!
Ірина, як завжди, високо тримала голову і, ховаючи очі — подарунок природи — під довгими, ніби наклеєними віями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нічого не чує, що вона перебуває в зовсім іншому світі, в іншому просторі.
Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацію може внести ясність. Помітивши, що у Ірини одна коса лежить на спині, а від другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком і хіхікнув. Тоді зайшов наперед і заглянув ій в обличчя.
— Володю, — підійшла до старшого мати дівчини. — А ти не знаєш, де її коса?
Аж тут і господиня. Привіталася з сусідкою і, зрозумівши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подіяло. Володя, що лежав під ковдрою на канапі, пробурчав:
— Вийдіть, я встану.
А коли всі вийшли, він скочив на ноги, натягнув штани і підбіг до комоду в кутку кімнати. Дістав коробку від елетробритви «Харків» і, зробивши крок через поріг, мовчки тицьнув її в руки Ірині, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в ній Іринину косу.
— Ви бачили таке! — вигукнула вона зловтішно і забігала очима від Ірини до Володі, від доньки до «зятя». — Парубок і дівка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! І не соромно вам?!!
Мабуть-таки, було соромно обом, бо «жених» утік, а його «наречена» стояла, понуривши голову.
Сусідка потягла за руку свою доньку додому, а Володя впав на канапу і заплакав, ховаючи лице в подушку. Мати поспішала на роботу, бабуся поралася на кухні, і нікому було втішити хлопця. Василько добре знав братову натуру й тому боявся навіть наблизитися до нього в такі хвилини. За співчуття він може віддячити безневинному грубим словом, а то й потиличником. Отже, Василько не став старшого гладити по голівці й заспокоювати, він вирішив допомогти йому, зарадити якось братовому горю.
Вибіг з під’їзду й метнувся до сусіднього, де в палісаднику під кущами бузку гралися його ровесниці Каринка й ще дві дівчинки її віку. Вони вкладали в іграшкове ліжко ляльку, яка, приймаючи горизонтальний стан, заплющувала очі. Вони так захопилися грою, що не помітили наближення хлопця. Василько, тримаючи праву руку за спиною, ловив поглядом дві косички Карини, що козячими хвостиками стирчали врізнобіч. Він вже було прицілився ножицями до косички, як Карина повернула голову. Довелося вжити силу. Василько штовхнув дівчинку в спину. Вона впала. Доки підіймалася, він встиг відрізати косичку. Дівчина лише розкрила рота, але не встигла нічого сказати, як Василько зник у своєму під’їзді. Розгубле но звелася на ноги й пішла додому. Увійшла в кімнату, повернулася спиною до матері і пальчиком указала на місце, де ще недавно була кіска.
— Господи! — сплеснула в долоні мати. — І воно туди ж! Василько тим часом влетів до себе й поторсав брата за плече.
— Чого тобі? — повернувся той і намірився вдарити.
— Ось! Бери! — радісно сяяв очима. —Хочеш, ще одну відріжу! Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними сліз досади, він підняв її, відніс власниці і віддав, буркнувши: