Аліна і чотири властивості медальйона - Сторінка 9

Тепер воно звучало дуже жалібно, як писк.

– Он воно! – показав рукою Вінсент убік сусіднього пагорба.

На жовтих риб’ячих кістках, у каламутній калюжі, ворушився маленький золотистий клубочок.

– Не робіть різких рухів, – попередив усіх Хлоє. – Поруч може бути доросла змія.

Проте не встиг він закінчити попередження, як з-під плаща вискочила Ернеста і, не зважаючи на сильний холодний дощ, кинулася до сусіднього пагорба.

– Ернесто, зупинись! Це може бути отруйна змія! – вигукнула Аліна, кинувшись їй на підмогу.

Але було вже запізно. Ернеста ухопила в руки невеличке створіння.

– Та це ж змієнятко! – вигукнула Аліна.

– Воно зовсім замерзло, бідненьке! – Ернеста притисла його до грудей, захищаючи від дощу та вітру. Змієня враз перестало пищати, обвивши холодним мокрим тільцем теплий пальчик Ернести.

– Ернесто, Аліно, хутчіш до нас! – покликав Хлоє, підійнявши кінчик невидимого намету.

Дівчата пірнули під плащ.

– Бачите, яке воно ще малесеньке! – показувала Ернеста живу знахідку друзям.

– Воно дуже миле! – вигукнула Аліна. – Ернесто, яка ж ти молодчина!

Змієня принишкло, згорнувшись клубочком у долонях дівчинки. Здавалося, від холоду воно зовсім заклякло. Ернеста, недовго думаючи, сховала маля собі за пазуху. Друзі притулилися щільніше один до одного, закутавшись плащем, щоб зігрітися.

Розділ XХVI. Подарунок змії

– Магічна здатність – оживляти

вміння, –

Почулося в зміїному шипінні.

Коли дощ трохи вщух, мандрівники вибралися з-під купи риб’ячих кісток. Вітер швидко розганяв хмари. Визирнуло сонечко. Ернеста витягнула з-за пазухи змієня. Воно зігрілося і тепер, весело граючи кільцями, звивалося в неї на долоні. Ернеста, з радощів підспівуючи і пританцьовуючи, закружляла у веселому танку.

– Обе-реж-ж-жно, дівч-ч-чин-ко, – раптом почулось поруч голосне шипіння. – Не впус-с-сти моє ди-тинч-ч-ча! Обе-реж-ж-жно!

Ернеста скрикнула і відскочила вбік – до неї повзла велетенська змія, повільно наближаючись. Дівчинка, трохи оговтавшись, опустила маля на землю. Воно напрочуд швидко кинулось до матері і сховалося в складках її кілець.

Вінсент, що стояв поруч з Ернестою, смикнув її за руку і потягнув за собою.

– Заж-ж-ж-жди!

Ернеста обернулась – змія повзла за нею.

– Ой, це ти... ви розмовляєте? – позадкувала від змії дівчина.

– Я, а хто ж-ж-ж! – почула вона у відповідь.

Друзі здивовано глянули на Ернесту.

– Ви це чули? – вражено спитала вона.

– Шипіння чули, – підтвердив Вінсент.

– Ні, мені здалося... – почала була Ернеста, але враз замовкла. – Ви точно більше нічого не чули?

– Я те-бе не скри-вдж-ж-жу, Ер-не-с-с-с-то! Ти вря-ту-ва-а-ла мо-є ди-тя-я! – прошипіла знову змія.

– Вона розмовляє! – вигукнула Ернеста.

Діти вражено переглянулися – вони не чули нічого, крім голосного шипіння.

– Ернесто, не бійся, все буде добре, – намагалася заспокоїти подругу Аліна.

Змія підповзла ближче:

– З-з-зна-а-ю-у-у, про щ-що-о ти мрі-є-е-еш-ш-ш-ш!

Так, у неї була одна заповітна мрія, але чи погодиться Аліна?

– С-с-сьо-го-о-дні с-с-суз-з-зі-і-і-р’я З-з-змії, по-кро-о-ви-и-тель з-з-змі-і-й, з-з-зі-й-ш-ш-ло над с-с-сві-і-і-том!

Раптом почулись голосні звуки горна. Здавалось, вони лунали десь з-під землі.

– Віз-з-зь-ми-и-и ме-е-да-а-ль-йо-о-н! Я відкри-и-ю-у-у то-бі-і-і йо-го-о-о влас-с-с-ти-и-віс-с-сть ож-ж-жи-вля-а-а-ти в рі-і-з-з-зних с-с-сві-та-а-ах!

Ернеста підійшла до Аліни. Як довго вона чекала на це! Але зараз їй чомусь забракло слів.

– Аліно, чи погодилася б ти мати подругу

замість ляльки?

Аліна радісно обняла Ернесту.

– Юлечко, мила, – здогадалась вона і миттю простягнула дівчинці медальйон.

– Я на-а-аді-і-лю-у-у те-е-е —бе му-у-уд-рі-с-с-с-тю-у-у! Ти з-з-мо-о-о-ж-ж-жеш-ш-ш-ш бу-ти лю-у-у-ди-и-и-ною-у-у! – шипіла змія.

Медальйон у руках Ернести зблиснув і загорівся рівним жовтим світлом, випромінюючи золоте сяйво. Ернеста в світлі цього сяйва здавалася ще більш вродливою.

– Ду-ухо-о-вне ба-гат-с-с-с-тво – ц-ц-е-е на-а-айдо-ро-о-о-ж-ж-ж-ч-ч-чий с-с-ка-а-рб! – змія звивалася золотими кільцями навкруг Ернести.

– Але я на-ді-лю-у-у те-бе ще й ін-ш-ш-ши-ми да-ра-а-а-ми з-з-зі-і-і с-с-ві-і-то-во-о-о-ї-і-і с-с-с-кар-бни-ці! То-о-о-бі-і-і від-кри-и-и-ю-у-ться дре-е-ев-ні-і-і с-с-с-ка-а-а-рби, і ти об-да-а-ру-у-є-е-е-ш-ш-ш з-з-зне-до-о-ле-е-е-ни-и-и-х.

Сяйво медальйона згасло, змія знесилено опустила голову в траву. Внутрішня краса Ернести тепер спалахнула, ніби світло в ліхтарику її душі.

– Спасибі, – проказала вона спантеличено.

Друзі обступили її з усіх боків і почали вітати.

– Не га-а-ай-те ч-ч-ча-а-а-с-с-у! – почулось знову голосне шипіння. – По-с-с-пі-ш-ш-а-ай-те!

– Куди нам треба спішити? – опустилась Ернеста біля змії навпочіпки.

– Ви на по-ро-о-оз-з-зі-і пе-ре-хре-е-е-с-с-с-стя-а с-с-с-ві-ті-і-в. По-с-с-пі-ш-ш-а-ай-те до ма-гі-і-іч-ч-ч-них две-ре-ей! Я по-ка-ж-ж-жу вам до-ро-о-гу-у.

Розділ XXVII. Двері в інший світ

Всі разом розгадали древні коди

І всесвіту, і матінки-природи!

Ернеста жестом запросила друзів іти за змією. Змія проповзла вперед всього лише кілька метрів, і раптом якимось незбагненним чином перед усією компанією з’явилися двері.

– При-га-да-а-йте с-с-во-ї при-го-о-ди, – порадила мудра змія. – По-ч-ч-ні-і-іть з-з-з ос-с-се-ні. У-у-ус-с-спі-ху! – прошипіла вона на прощання і щезла.

– Що це за диво? – вигукнув Вінсент, оббігши навколо дверей.

Впритул підступивши до них, друзі почули дивний звук – це скрипіли чарівні двері:

– Наберіть потрібний шифр і зайдете до світу Білої Магії!

– Це ж ті самі магічні двері! – прошепотіла Юі.

– Але як ми їх відкриємо? – запитала Аліна.

– Відкриємо, якщо наберемо потрібний код, – промовив Вінсент.

– А що це за коло, розфарбоване різними кольорами, і ромби з буквами Б, Д, З, Л, М, Р, С, Щ ? – здивовано оглянув кодовий замок Хлоє.

– Це код, кожні дві букви якого мають один колір. Ваше завдання підвести букву до її кольорового тла частини зовнішнього кола. Якщо поставите хоч одну літеру не на її місце, кодовий замок не спрацює, – почули інструкцію.

– Треба спробувати свої сили, – запропонував Хлоє і додав: – Та розум.

– Мудра змія радила пригадати нам свої пригоди, – проказала Ернеста. – Вона підказала почати з осені.

– Добре, так і зробимо, – погодився Хлоє. – Адже зараз саме осіння пора.

– До букви Б, мабуть, пасує жовтий колір, – вголос розмірковувала Ернеста, – адже він символізує багатство осені. Коштовності нам будуть потрібні для добрих справ.

– Молодець, – проскрипіли двері.

Підбадьорена дівчинка взяла в долоню букву М і потягнула її до золотистого поля:

– М – це мудрість! Змія за допомогою медальйона наділила мене нею!

– Знову молодець, – озвалися двері.

– Після осені прийде зима, – Хлоє глянув на Аліну. – Твоя черга, Аліно!

– Літера Д має білий зимовий колір, що символізує дружбу.

– Молодець! – похвалили двері.

– Ну, і буква Л, звичайно, має цей же колір, що підкреслює чистоту та незрадливість любові, – проказала Аліна, поглянувши мимохідь на Хлоє, який враз зблід.

Аліна розвернула Л до білого поля.

– Чудово! – похвалили двері. – Вітаю! Половину завдання виконано правильно!

– Тепер моя черга, – зробив крок уперед Вінсент. – Адже за зимою завжди приходить весна, оновлюючи природу. Вона дарує людям свої зелені барви, відроджує в серцях почуття радості і щастя.

З цими словами Вінсент почергово повернув букви Р та Щ, виставивши їх навпроти смарагдового кольору.

Друзі пригадали ті почуття, що вирували в їх серцях, змінюючись, коли захисна енергія медальйона випромінювалася хвилями та поширювалась різнобарвними колами.

– А завершає це магічне коло, звісно ж, літній, червоний колір! – впевнено вигукнула Юі. – Саме він додає здоров’я, наділяє силою!

Юі швидко розвернула останню пару букв до червоного сегмента кола.

– Проходьте! – двері почали розсуватися. – І пам’ятайте, щойно ви здобули можливість самостійно за необхідності користуватися цими магічними властивостями медальйона, то ж будьте розсудливими.

– Ось вам і магія кольорів! – вигукнула Юі. – Мені згодилися знання, здобуті в магічній школі.

– Усі засвоїли цей життєвий урок кольористики на "відмінно", – похвалив друзів Хлоє.

Двері вже зовсім відчинилися, і тепер діти могли увійти.

– П-п-почекайте! – почувся захеканий знайомий голос.

– Лоне, де ж ти барився? – вигукнула Аліна.

– Та, знаєш, я вирішив прослідкувати за Лізом. Він прямує сюди, щоб розквитатися з вами. Але Ліз ще не скоро прийде. Навіть я ледве не запізнився, хоч і швидкий.

Лон увійшов за дітьми, і двері знову зачинилися.

Перше, що побачили, переступивши невидимий поріг, це була галявина з білими трояндами. Все тут біліло, ніби залите молоком: і рослини, і земля, і небосхил, і ... навіть мандрівники стали білими у відблисках сяйва, яке випромінював світ Білої Магії!

Розділ XXVIII. Світ Білої Магії

І прояснилося таємне,

Легенда древня ожила,

Мов на бездонне небо темне

Зоря у променях зійшла!

У цьому магічному світі білою лебідкою линув чудовий спів:

Кінець греблі шумлять верби,

Що я й насадила...

– Та це ж українська народна пісня! – вигукнула Аліна.

– Я впізнаю голос Зоряни! – захоплено мовила Юі.

– Зоряни? – задумливо повторила Аліна. – Ти з нею знайома?

– Так, я сюди приходила, тільки іншою дорогою, довшою, з дідусем Уаном у гості до всемогутнього Велеса та його дружини Зоряни. Велес забрав її із сузір’я Волосся Вероніки.

– Тобто Волосожар, – додав Вінсент.

– Виявляється, в легенді все правда, – промовила задумливо Аліна.

Почулися кроки. Всі озирнулись і побачили, що за їхніми спинами стоїть жінка в українській вишиванці.

– Добридень, – мовила вона і посміхнулася до Юі. – Спасибі, що привела своїх друзів. Ми з Велесом давно чекаємо на вас! Я теж з України, – вона привітно глянула на дітей. – Ви ж знаєте легенду про сузір’я Волосожар?

– Знаємо! Хлоє мав рацію: я все побачила на власні очі, – роздумувала вражена Аліна.

– Зоряно! – здивовано зойкнула Юі, навіть вона зараз здавалася спантеличеною. – І я чула цю легенду, але не здогадувалась, що вона про тебе.

– Тепер ти все знаєш, дівчинко, – проказала Зоряна. – А твій дідусь Уан чекає на Хлоє, щоб зняти з нього закляття.

Вона повела дітей у печеру, де на колінах стояв маг Уан, розпалюючи білосніжне вогнище. Онука враз кинулася до свого дідуся і зразу ж відсахнулася.

– Навіщо ти занапастив мого друга? – нагримала дівчина.

– Сідай, слухай, – спокійним тоном сказав чаклун.

– Ну? – зриваючись на крик, загриміла Юі і вмостилася зручненько.

– Ми з Лізом брати, – почав Уан.

– Що?!

– Але мене в одинадцять років віддали вчитися до старої чаклунки, а мого брата в цей же день, у дванадцятирічному віці, – до знахарки.