Анархісти

(В степу)

Це було літом, любий читачу...

Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими як молоко гречками меди пахли... Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу." Добре?

П’яно пахнуть меди, течуть річкою... Ах, знову про мед!

Знаєте, літом дикі качки вже спаровані й не грають табунами, як весною, на залізній гриві Дніпра... О ні, густий, сивий верболіз ховає гнізда качині далеко-далеко від людського ока, й ми, молоді анархісти, коли купалися, не бачили срібних крил качиних... А це — краса!

Ми слухали журливу саіу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози...

Дивувались: "Чудний Дніпро!"

А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і поплив залізний, як кована небесна дорога.

І плили слідом за ним чорними борами хмари білі, мов розірвані знамена сонця...

— Чудний Дніпро, правда?

Ми серйозно радилися: що нам Дніпро?!

— Льоп!

— Дніпро, хлопці, плаче...

Кость, наш головний отаман, глянув із презирством у бік Гордієнка, який сказав цю чудну думку, сплюнув сердито на хвилі Дніпра й додав:

— Там віршів декламувать не нужно. Понімаєте, товаришу поете? Ми — анархісти, так? Ідем сьогодні грабить пасіку, значить, бідні, а вірші — потім... після меду.

Він солідно закурив із махорки цигарку, весело оглянув товариство і ще раз задоволено, трохи насмішкувато протяг баском:

— Да, анархісти, хлопці... Анархія — ідея глибока, а в нас вона з предків сидить... Греція, ви не знаєте, а Василь Кононович знають... Хі-хі, він поет, псявіра, а меду хоче!..

Гордієнко засоромлено мовчав. Сьогодні він дав згоду йти вночі грабить пасіку, та його пекла ця згода, нервувала, але в голові стукали молоточки —"умова краща за гроші, а..."

Кость скінчив його думку:

— Один вечір до попівни не сходиш? Ех, баба ти, а не поет-революціонер! А ти понімаєш те, голубе, що з нею декласуєшся, га?

Кость од задоволення, що так глибоко зачепив думку, кинув у Дніпро плискуватий камінь, підвівся, набрав у жменю, як він казав, сонячної сили і востаннє поспитав Гордієнка:

— Як смеркне, прийдеш?

Гордієнко з ненавистю глянув у вічі Костя й рішуче, люто гукнув:

— Прийду. А ти — сволоч!

Кость засміявся:

— Нове поетичне слово? Ну, да це по суті не важно... Хлопці! — звернувся він до трьох загорілих парубчаків.— Пам’ятайте ж, як смеркне гарно — за млин, тільки зброю беріть, да перекажіть Андріяну й Сергію, харашо? А тепер дай спокій і розходьсь; не дєлай банди!.. Ха-ха-ха!

На хвилі впав тихий сміх. Кость косо глянув і поважно пішов одпихати в воду човна...

Це був міцний, жилавий студент-медик, кучанин. Гордієнко — артист і його повна протилежність. Кость — бойовий, отряхуватий вовк із глибокими очима, які засвічував, коли робив якесь серйозне діло... А серйозних діл у Костя було багато: був у гайдамаках, кермував невеличкою бандою "залізних людей", а в останні часи закохався в анархізм, сіяв його на селі, практикував, або, як він іноді сам казав: "Ріжу шкуру на нашому дядьку: чи прищепиться князь Кропоткін?!"

До того ж ніжно любив анатомію, трупи й жінок, але все це не разом...

Кость — залізний чоловік.

І коли його пристрасні, товсті губи тремтіли від злого сміху,— це було тоді, як Кость дивився на поетичну гривку Гордієнка, шовкову й ніжну, мов сон-трава, а на висках артиста поп’явся молодий соромливий пушок, вухо слухало "Велику сагу Дніпра",— о, тоді залізна душа Костя сміялася!

Він просто казав:

— Ти, брат, придивись тільки: чайка черкнулася крилом об хвилю... штука, а?

— О, о, бачиш: срібний карась черевом до сонця перевернувся, видко, на негоду!..

Гордієнко лютував; справді, ця груба, залізна душа знала красу, але через те, що вона знала її, Гордієнко ненавидів Костя, а сам на сам молився йому, робив його рухи, мислив його думкою, й ненависть до багатих — це була ненависть Костя...

... Сіли в човен, весла на сонці засміялися, хтось кинув на краплини матюха, і поплили в сиві лози...

Гордієнко довго дивився на червінці, розвішані сонцем на шелюзі, піймав десь далеко оком срібне крило чайки, посміхнувся криво і приніс цю посмішку аж на берег.

Не втерпів і поспитав Костя:

— Кажеш, анархісти?..

Кость здивовано кинув очима:

— Да-да... Совершенно правильно, поете, анархісти. Згадай Геродота...— і далі, за старою звичкою отамана, додав: — Розходьсь, хлопці, а смеркне гарно...

Він не скінчив думки, прив’язав ланцюгом човна, замкнув його, і сіра тінь весла поплила піском із Костем до села.

На крилі млина гасло сонце, коли Кость прийшов на умовлене місце й ліг плечима під обніжок, у спілому косистому вівсі, ждати хлопців.

Кругом було тихо, ніжно.

І тільки десь далеко бриніла заплакана пісня степу і цвіла в канавах, як думав Кость, гірким полином...

...Повертається якийсь дядечко із степу... Припав до розвори воза й сотає в пилюзі свою душу піснею:

Ой сіре утя та й на морі ночує,

Воно ж моє горенько чує...

А пісня в канавах полином цвіте.

Кость рішуче махнув рукою:

"Хай цвіте! Зарошені пісні — Гордієнкам... П’ятнадцять мільйонів поетів, десять — артистів, а решта сіють хліб і самі здихають із голоду!.. Хто писав: "треба оздоровити націю"? Ні, ми здорові. Нам треба залізних духом людей: скрізь, скрізь — залізні, залізнії

Костя давив коло пасика трохи кольт, він ніжно погладив його рукою, поклав до грудей і тихо засміявся словами:

"Залізні, загартовані... Кольтику, голубе, де залізні люди?.."

Він іще раз задоволено оглянув кольта, заспокоївся і, дикий, щасливий, приказуючи: "А є, є, кольте, такі люди!", почав крутити цигарку.

Зацвіла синім вогником сірника вусата овесина, і йому якось підсвідомо, без волі, пригадався куплет:

Спічкі швєдскіє,

Головки совєтскіє,

П’ять минут — вонь,

А потом — огонь!..

— Вогонь?!

Язики вогню почали слатися за димом Костевої цигарки, писати якісь криваво-чорні літери на гречці, і вималювалась над млином сіра, страшна, давно забута "чортова ніч" бою...

"Фу, ідіот! На Гордієнкову лінію з’їхав?! Ще вірші, чого доброго, почну писать. Слухай, Костю, помацай себе за голову — гаряча чи ні?"

Останні слова він проказав упівголоса, сам до себе, пригадав щось про психічну ненормальність, але знову свідомо повернув свою думку, як плуга волами, в торішню борозну — до вогню і п’яної осені, коли була "чортова ніч"...

— Кольтику, хто був перший?

На крилі млина замайоріла сіра маленька постать червоноармійця: косий трикутний лоб і заскалене, мов котяче" око...

А-а...

Так, це око погасло в Дубовому Вивозі... А він, сірий" затурканий, сіпав миршаві конячки, лаявся до "божої канцелярії", а коли посеред дороги побачив Костя, зрадів і почав із усієї сили гукати:

— Товаріщ, кудась-то, радной, наші уєхалі, а? Я с кухней, знаєш...

Його оченята креснули на Костя, затремтіло на губах слово "товаріщ", і Кость перший раз побачив у чужих очах жах смерті.

— Я, дядька, мобілізований... с кухнєй, брат...

...Із рову вилетів отаман Чорт:

— Чого ти молишся до його? Роздягайсь... у бога твою мать...

Кость косо глянув на млин і додав до кольта:

— Ти, кольте, перший раз прострелив плече...

...Чорна смуга крила лягла тінню на траву, й без сорочки,

голий, простягся, добитий прикладом, сірий чоловік кухні...

Це був вечір "чортової ночі".

...А коли ніч розпустила сині поділки над степом, кіннота Чорта базар руйнувала...

Повстання.

Дубовий Вивіз засірів шинелями повстанців і простягся правцем до Гострої Могили...

— Оно, оно, гляньте на крило млина.

— Чорна тінь кавалерійського коня хрестом на Стугні стала.

— Дивіться, дивіться!

Зелений бір поклонився до землі, і п’яні залізні гукнули:

Та й підемо, панове-молодці,

У той лісок Лебедин...

Очі Костеві горіли: він рвав гречку і трусив її білим цвітом свої груди, обличчя, а сам був дикий, страшний, і тільки губи шептали: "Залізні... в лісок Лебедин..."

— Чорт, Чорт!

Це степами летіла Червона кавалерія, й цілували кулі коней диких, вони падали й давили своїм тілом переляканих на смерть кавалеристів, і крик останній летів до неба: "Чорт!"

Умирали...

Пшениця в Дубовому Вивозі як молодим косники подарувала, а спілий овес обгорнув своїми косами, як мила колись давно...

— Ай-ай!..

Хрипіло недобите людське тіло, корчилось, і руки заклякли на холодній землі.

Умирали.

...На колесі млина — Сруля Файзенберга дочка, Соня: коса зелену траву потолочила, руками закрила перса розрубані, і лють, і ненависть кров’ю запеклися до "залізних людей Чорта...

Кость якось із болем посміхнувся:

"Бяліка"[1] дала мені читать... Гм, подумаєш... Душа Ізраїлю..."

Вона казала:

— Костя, ви — анархісти духом, дикі, нестримані, мов половецькі коні, і... трошки поети... Романтики без грунту. Ха-ха-ха!..

...Виплив зелений човен і синій вечір на гриві Дніпра — замислені, тихо слухали сповідь Костя й посміхались, бо в лозах рибалки кресали дику пісню...

Повстання.

...Я кинув Бялика в розруйновану синагогу і підпалив... І тільки п’яний Чорт гукнув до мене:

— Гуготить, Костю?! — і полетів, розрізуючи чорною киреєю вітер, базаром до берега...

...Різали всіх; тільки Сошо сам Чорт погратись узяв...

Кость підвівся й, лютий, схвильований, узяв у праву руку кольта і крізь зуби процідив:

— Залізна сволоч була! А все-таки Чорта треба було застрелити, га? Ех, Соня, Соня!..

Він підвівся, розправив плечі, обперся ногою в обніжок, прицілився в синьооку вечірню зорю й вистрелив...

— Ех, Соня, Срня! — пронеслося тихо вітром.

— Ну й дурна, проклята душа: портить патрони!..

Кость кинувся. Його пальці тремтіли, здавлювали з болем револьвера, і тільки блискучі, радісні очі світились і вітали синій вечір...

Перед ним стояв Андріян.

— Ну, ходім скорєй, чого ти стреляєш, здурів? Добрий вечір!

Кость винувато посміхався і приказував:

— Невже добрий?..

Із рову злякано підбіг до хлопців Гордієнко, здивовано глянув на блідого, мов стіна, Костя, і всі мовчки побрели росистою гречкою на Козацьке до пасіки.

Коли хлопці вийшли на шлях, Андріян тричі свиснув, йому хтось тихо відгукнувся з пашні, і всі стали ждати.

Андріян винувато перехилив голову і, трохи підлизуючись, поспитав Костя:

— Сядем.