Анархісти - Сторінка 2

Закуримо, підождемо Сергія, а тоді рушимо... Іде?..

Кость кивнув головою, обперся об вербу і ждав; Гордієнко схвильовано шморгав овес, сіяв його на дорогу й кидав у бік Костя злякані косячки, а Андріян діловито розказував йому, як він шукав Костя:

— Понімаєш, обійшов млин — нема, ах, ти душа! Я тихенько збіг над горбик до Купріяна — як вимерли. Ніде, брат, і не шубовкне... Я тоді обніжком, обніжком, коли як ужарить з кольта — приліг, чую голос Костика: "Залізна сволоч!" Думаю, гатить кого, коли підбігаю, а він патрони портить... Ха-ха-ха!..

На шляху засіріли прудкі довгі тіні, простяглися маленьким ланцюжком і, похилені, мов колос, підходили підтюпцем до хлопців.

Хтось тихо клацнув затвором, кинув "під вербою", і — тупали...

Кость витяг револьвер і поспитав басом:

— Хто ходить?

— Свої...— в тон одказав Сергій.

Почали здоровкатись. Андріян гукнув до хлопців:

— Ой, дядьки! Нічної доби зустріти — зразу роздягнешся... Анархісти, правда, Костику?

Кость весело відказав:

— Да-а... Дядьки серйозні, нема де правди діти! Тільки до анархії яке діло такому звіреві, як ти? Ну, до діла: нас сім, так? А зброї — в мене кольтик — раз, Андріян...

Андріян перебив Костя й гаряче почав рахувати:

— Ти — кольт, у мене з Сергієм по одрєзу, у Курки — наган, два грузовики без оружія, а... Васильок — не знаю. От і всі.

Він іще раз заклопотано перелічив зброю й додав:

— Да, з таким оружієм загона можна розбить, а то...

Хлопці ждали слова Гордієнка і трохи ніяково поглядали на Костя. Гордієнко тихо промовив:

— У мене один одріз... От тільки рушниці в нас нема, це погано...

Андріян перебив його:

— Єрунда, харашо; три одрєзи, два револьвери — рушаємо!..

Кость поспитав діловито Сергія, скільки верстов до пасіки, чи є лозини для рамок, почув — "усе в порядку", тоді попідкачували колоші, закурили й рушили зарошеним шляхом у гречки: перед вів Курка...

Кость оглянувся на схвильованого, зажуреного Гордієнка, трохи припинився й ніжно, по-товариськи поспитав його:

— Що ти, брат, таку кирею чорну надів сьогодні на душу, а? Це ж добра воля: хочеш — іди, не хочеш — вернись...

Гордієнко:

— Я піду. Ти хочеш востаннє зачепити мою "міщанську душу", так? Ні, ні, не крути головою, бо це так. Ти думаєш, я боюся? Ні. Мене охоплює жах... Адже це все — абсурд, ненормальність, розумієш? Я не бачу тут ідеї, жодної ідеї, крім голого розбою.

Гордієнко іронічно посміхнувся й якось боляче говорив далі:

— Вона Андріянові з Сергієм ясна, але ти, Костю?.. Видумав: "анархісти", де тут хоч зародки анархії?..

Кость іскрився:

— Правильно, Васильок: ідея Андріянова ясна, бо він бачить мед тільки тоді, коли говіє в церкві... І лінія ясна: не взяли правом — візьмемо кулеюі Ет, покинем цю нудну філософію, Васильок! Ти скажи краще: дуже любить тебе Женя?..

Гордієнко з іронією зачепив Костя:

— Хіба "залізні люди" розуміють любов?

— Пир-х-х-х! Зай-зай, бий!

Кость гостро наказав: "Не стріляй!"

На два боки розчесалася кучерява гречка й затремтіла росою на спині зляканого зайця.

Хлопці засміялись, а Андріян тихо проказав:

— От, сволоч, дорогу перебіг, не харашо...

Всі мовчки брели гречками. Йшли помалу, прислухалися, й кожний, крім Костя, думав: "Стережуть, гади, а треба ж якось узяти..." Думали в’яло, тупо.

Один Кость давно рішив, як ограбити пасіку, спокійно ступав босою ногою на вогку землю й думав про красу степу, Соню... Любив він Соню, і жаль за нею — чорний жаль, туга.

Спить степ... Поклонилась на шляху верба.

Спить... Буйний чуб пашні поклав ніжно до землі, омив росою, привітав на добраніч колосом зорі й заснув.

Спить степ. Крізь сон до зір посміхається, хилить кучеряву голову до Дніпра й сонний живе, як причинний; десь пустив із розхристаних зелених грудей ключ молодих утят, сполохав зайця, перепілку сонну, мов попівну, обніжком перегнав, поставив на варті коло битого шляху сиві верби, покотив до нори жука грудку, закрив її, зашумів, заборсався під нашими ногами, як дитина спросоння, й заснув.

Тихий, чарівний...

Кость криво засміявся, заклав руку за пасок і якось кумедно поспитав Гордієнка:

— Залізні, кажеш, не мають любові? Правда, товаришу (він любив це слово, як пам’ять про смерть сірого чоловіка кухні). Не мають... Але нездужають на неї"* Любов залізних — біль.— Він похмурився: — Ет, вічна сентиментальність!

— Це примари степу, Костю!

Кость засвітив по-вовчому свої очі й різко, наказом кинув хлопцям:

— Скоро там, Курко, скобли з вуликами випливуть?

— Цей-сс-с...

Хижо прорізав повітря своїм голосом Сергій, і всі схвильовано спинилися.

Кость спокійно витяг револьвера.

На горбах манячили, як сотня солдатів, червоні вулики; виблискував проти місяця критий залізом курінь, коло нього куривсь вогонь, і тільки мріли через обніжок чорні тіні пасічників, і було чути тихий гомін.

Кость тихо наказав хлопцям:

— Лягай за обніжок... Треба розвідку, порадиться...

Всі мовчки лягли і ждали; праворуч Костя ліг Сергій, ліворуч — Андріян, і слухали, а він тихо, але рішуче почав:

— Сунься до нас, Васильок...

Гордієнко, блідий, переляканий, підліз черевом ближче і ждав: це була пасіка його дядька, дяка, і трьох багатих селян...

В голові Гордієнка стукало, як молоточками: "Уб’ють, а сором який для сім’ї — злодій, злодій... Кость же казав, степовчанська пасіка, а це ж наша... уб’ють… злодій, а Петренко?.."

У нього блискавкою зацвіла думка —"тікати назад, крикнути?"

...Однаково... Впала тихо краплина роси на стебло гречки, й Гордієнко рішив: "Що буде... треба до кінця..." Обтер без волі рукою піт на лобі і, важкий, увесь мокрий, ждав.

Кость знущався з нього далі:

— Тільки не пускать слини, хлопці...

Він пильно глянув на Гордієнка.

— Зараз я з Куркою полізу на розвідку, понімаєте? А план такий... Дай, Васильок, одріз Курці...

Гордієнко мовчки віддав.

"Не вірить..." — майнула в нього думка.

— ...План такий: розвідку — скільки їх, і тоді нальот: я, Андріян, Сергій і Курка... Коли я гукну з кольтом: "Бандіти здесь?!", хлопці вилетять, і Сергій скомандує баском: "Цеп, впірьод!" Да. Прискочимо до куреня: "Лягай!" Вони подумають, що це міліція облаву робить, перелякаються, а ні...

Він глянув у люті, гранітні очі Сергія й додав:

— На той бік! Ми — анархісти, хлопці... Да, забув: боже сохрани — паніка; гаси на мушку, а не тікай, бо... Тільки кому ж я кажу?!

Кость посміхнувся й тихо прошептів до Курки:

— Пішли!

Він іще раз оглянувся до Андріяна, наказав взять на мушку вогонь коло куреня, витяг револьвера і поповз черевом, мов зелений гад, гречкою.

Курка повз поруч із Костем: обидва дикі, страшні, як примари сонного степу...

Пасічники не спали. Вогонь дотлівав і кидав маленькі іскри, як скалки сумного сміху. Вони падали на постать пасічника Петренка, і його чорне засмажене обличчя на киреї було схоже на велику головешку, тільки під шиєю мінилось міддю тіло й долітав крізь сон тихий свист до хлопців... Він спав.

Кость серйозно боявся тільки Петренка: "Ціляє, проклята душа, здорово!"

Він приклав вухо до землі й заслухався... Дід Яків розказував напівсонному дякові про косовицю, й обидва косили очима сон...

— Незабаром на світ поблагословить... Да, так я не доказав вам, Павле Кириловичу, хіба тепер така косовиця, як раніш була? Пошкребе косою під сонцем, підкача колоші — й гайда покурювать: хай коситься!

— Харашо. Рушниця стоїть над Петренкам... Бачиш?— Кость іздавив очима на Курку.

— Бачу...

— А то було: чуть світ, не встигне небо зашаріться, встали рано, до зорі, коси поклепали! Оглянулись, а лугами сива роса вороніє: в ручку стали. Ай-яй-я! Махнеш косою — трава шумить, пирхне підкошений деркач, кров на косі, зелена смужка — слід у траві, а покойні батько було вперед: "Придавлюй п’ятку, а носком угору!"

— Поет...

Скривився Кость, посміхнувся, й тихо поповзли назад; тільки дід Яків захоплено оповідав далі:

— Та як задзвенять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава...

Гордієнка підкидала тривога, як у гарячці, думки мережились і тяглись мізком, мов сірі линви... страшні стукали молоточки: "Уб’ють... Женю... Женю?.. Ах, чого я такий мізерний, чого я не Кость?!"

"Женю?.."

І застиг: думка залилась неначе розтопленою смолою.

На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця...

— Скоро світ... А-а?!

На Гордієнка наче хто сипнув гарячим приском; "скоро світ" — це слова Костя, далі, далі...

— Пам’ятайте ж, тихо і зразу: "Бандіти здєсь?!" Сергій, Андріян — за мною...

"Підуть чи ні? Коли б щось змінилось, якась дрібничка, а..."

Всі підтягли очкурі, поправили зброю й поповзли...

Андріян сіпнув за штани Гордієнка й пошепки додав:

— Да не бери легких вуликів... рямочні, понімаєш? — І поліз рачки доганяти передніх.

Вогонь коло куреня тільки жеврів, мигали золоті іскринки головешки, шкварчала тихо живиця, і точилась, як мед, сонна розмова діда Якова:

— Ум... мм... Копиця, Павле Кириловичу, пахуча-пахуча, а ти стомлений і чуєш, як шумить густа шелюга, ляскає вода в "Королі", і, повірите, ногу важко засунуть у сіно, так вітер і припадає; а під возом батько спросоння гукає: "Пором", тихо: "Подай поро-оомм!.." І хропе.

Тихо.

Хлопці ламали струнку кучеряву гречку й підлазили вже до куреня, коли чуткий дяк кинувся спросоння й поспитав діда:

— Що ви казали?..

— Замри! — впало залізне слово Костя.

Дід засміявся:

— Ви задрімали!.. Я кажу, як злодій, крадеться над вухом комар і гуде:

Чи ти спиш,

Чи ти спиш?..

Дяк насторожився слухати шелест гречки; але Кость рвонув рукою землі, підвівся, засвітив по-вовчому очі й, як звір, кинувся до куреня: вхопив рушницю й дико гукнув на весь степ:

— Бандіти здєсь?!

Дід затрусився і тремтячими губами проказав:

— Немає.

— Цеп, впірьод!

Це був гайдамацький голос Сергія, і всі чотири стали на варті; Кость робленим голосом наказав:

— Ложись ниць!

І коли помітив, що рука Петренка шукає рушницю, він сильно вдарив його прикладом по спині й повернув обличчям в попіл; переляканий Гордієнко прибіг до куреня, відкликав Костя й почав просити не бить...

Кость люто креснув на нього очима і з піною на губах прошепотів:

— Одійди від гріха, скажеш слово — вб’ю, як стерво!

Гордієнко ніколи не бачив таким Костя; йому здавалося, в очах Костя цвіла тепер блискавка ненависті...