Андрій Первозванний - Сторінка 24

Спершу Іломер рвав духмяні трави і приносив до свого нового друга. Потім уже сам звеселілий кінь вів Іломера на буявіючі галяви понад Рай-річкою і там завзято викачувався у цілющих росах. Кінь і людина сторожко придивлялися один до одного, принюхувалися. О третій день постали один супроти одного, завзяті, уперті, гарячі. Іломеру не терпілося скочити на могутню лискучу спину і, занурившись у буйну гриву, помірятися силою з полуденним вітром. Кінь також ловив чуткими ніздрями далекі запахи і марив вільним летом, та щось не відпускало його від чорнявого, верткого рятівника. Отож годинами кружляли вони один біля одного все вужчими колами, які колись врешті-решт мали-таки зійтися. Іломер ліг навзнак на теплу землю і приплющив очі. Кінь, схропуючи, бив могутніми копитами неподалік. Йому нетерпеливилося. Дрижаки пробігали боками, скидалася смолиста грива. Пару разів присів, приміряючись до бігу. Підійшов ближче до лежачого хлопця. Той мирно сопів. Заспокоєний гривань підібрався ще ближче, і нараз вмах Іломер опинився на широкій спині. Знетямлений від образи кінь здибився, захропів, заметався. Гучне іржання відлунило далеким степом. Під Іломером гойднулася земля, і попливло круговерттю небо. Минула мить, а хлопець все ще був на коні, друга, третя... Кінь кинувся на землю почав викачуватися, хлопець вивіркою викручувався від ударів. Герць людини і коня почався.

Сонце уже високо піднялося над видноколом, а чорний могутній кінь все ще вистрибував, струшуючи з себе нечеканого верхівня. Не той коник, скоро збагнув Іломер, аби поступитися людині. Не та вдача. П'ястуки затерпли, розтрушене тіло нестерпно боліло. Крізь хропіння коня й перестуки копит здалеку пробилися людські голоси. Їх помітили степовики. Швидко наближалися бородаті комонники, розмахуючи мечами й погрозливо гукаючи. Кінь під вершником крутнувся чортом та нараз завмер й нашорошив вуха.

— Тихо, Вогнику, — прошепотів, припавши до спини, Іломер, — Ховаймося. Рятуймося, брате.

Той з місця рушив у галоп. У вуха Іломерові вдарив вітер. Під ноги упала і полетіла земля. Шалена скачка тривала недовго. Занурившись у вербові зарості, кінь зупинився. Прислухалися. Десь далеко під копитами гудів Дикий Степ, гудів і затихав. Пронесло. Кінь слухняно стояв під твердою рукою господаря і гордовито косував темним оком: дужий господар, та пропаде без нього. А він таки не підкорений. Не покірним безсловесним робом він буде для свого рятівника, а дружкою, братом, який сам вибрав свою долю.

Венедії вони досягнуть швидко. Радістю спалахнуть обличчя молодих венедів. З розкритими обіймами кинуться до свого ватага Лебідь і Корінь і тут же відступлять, налякані звіроподібним виглядом велетенського скакуна. Виступить назустріч із яворових сінечок вихудлий, раптово постарілий Овсій. Розводитиме руками, розповідаючи про пошуки Гора, тяжко підшукуватиме слова для заспокоєння, але Іломер різко його обірве:

— Я не дитина, володарю, а ти мені не нянька. Та й не поможуть мені твої слова. Хочу бачити ускока мертвим.

Після короткого перепочинку на своєму скаженому воронові помчить у ліс.

Грізно палахкотітиме Ясновид.

Пильно вдивлятиметься йому услід богиня Наві. Засохла кров на жертовнику вицвітатиме, та все ж ядучі краплі ще виднітимуться на камені.

Сумно розводитиме дерев'яними руками хрест посеред поганського капища Венедії.

Глава 19 ДАРА

Апостол нарешті вибереться відвідати Марію, яка давно не з'являлася у світлиці вождя. Міг бачити її тільки біля

Священного дуба під час своїх вечірніх проповідей. Апостол Андрій дивувався. У висхлій шкробі, завжди незрушній і мовчазній, проходила якась дивовижна зміна. Вона, як заведено, одягалася у чорну туніку, прикриту чорним плащем, але очі почали оживати, в їх глибині проскакували тихі й теплі світлячки. Апостол впродовж багатьох літ сподівався і молився за це, але його вразило, що Марія почала оживати саме тут, на диких землях, серед незнайомих людей, з якими не могла навіть перемовитися, тому що не знала Слова — так називали свою співучу мову венеди.

Апостол ішов до Марії, яка забилася, як йому повідали, у маленьку хижку на бічній вуличці Венедії, поспішав, прагнучи діткнутися чуда — великого чуда відродження людської душі. Але він не сподівався того, що побачив у низенькій ліплянці, що причаїлася неподалік земляного валу. Привів його туди невідлучний Янек — біла голова.

Марія сиділа за дерев'яними кроснами і пряла. Крутилося дерев'яне колесо. Соталися різнобарвні ниті.

Довге, вибілене сріблястою памороззю волосся було скріплене шкіряним начільником, як зазвичай у венедів.

Побіч сиділа, вочевидь просто на долівці, тому що русява голівка ледь сягала пояса Марії, юна дівчинка. Вони одночасно повернули голови до нього.

Пильно приглядаючись до життя чудного племени, яке здебільшого вирувало біля терема вождя та навколо Священного дуба, Апостол, звісно, не міг би не зауважити це точене геніальним різцем підборіддя, крилаті брови, гордовиті губи, цей дивний сплет гармонії й ніжности. І водночас гіркої, трагічної, але певної у собі душі, що сягла найвищого розвою. Десь він уже бачив це прекрасне обличчя, гордовитий трепетний профіль. Апостол зі страхом відганяв підступаюче видіння: такого не могло бути, се безумство, мана! Але... Ця сяйлива венедка мала достоту таке ж обличчя, такі очі, як інша жінка, яка ще донедавна жила у далекій Іудеї.

...Звали ту жінку Марія — Матір Господа.

— Се Дара, — Марія втіпилася у перенісся Апостола, у великих очах схлюпнуло живе срібло.

За слов'янським звичаєм дівчина, мала б підхопитися і привітати гостя, та вона лише привітно кивнула голівкою і заясніла усмішкою.

Він підступив ближче і під ним розверзлася земля: дівчина не сиділа, вона стояла на повен зріст, вклоняючись гостеві. Дівчина була горбатою. Неземне довершене обличчя належало мізерному, гидкому створінню з кривенькими ногами, викрученим тулубом.

Перехрестився, шепочучи молитовні слова, вражено видихнув:

— Що се?..

Марія відповіла, не відводячи від нього пильного погляду, в якому дедалі виразніше скресали срібні сполохи:

— Се Дара, мій Учителю, Велика Ткаля...

Він не міг відірвати очей від дівчинки, щось ковзнуло у його свідомості. Ось Велика Ткаля, про яку з таким побожним захоплення говорили венедійські жінки, затято сперечаючись за право якоїсь черги. Це все, що він міг пригадати, і це нічого не пояснювало.

— Учителю, — в голосі Марії було щире здивування, — невже ви нічого не бачите?

Вона відсунула заслінки на вікні, у хижку запурхнуло сонячне проміння. Апостол не розумів радісного подивування Марії, гупало серце. Понад силу відвів очі. І враз...

Розступилися курні стіни маленької хижки, і урочисто, велично крізь вхідний вузенький отвір вступив у зеленому клекотінні, буйному різнобарв'ї Праліс.

Тоскно заквилила фейєрична чигрин-птиця, закліпала сумними людськими очима. Висунув з густих хащ гордовиту голову олень, закрутилися у віщому вічному колесі життя химерні вужі, майнула рудим хвостом лисичка, хрумкнула лісовим горішком лукава білочка, а довкруг закружляли у трепетному вогнеплинному танку добрі і мудрі жінки-берегині з піднятими до сонця руками.

У яснобарвних тканках, дивовижних плетенках, розшитих кольоровими нитями рушниках, сорочках, плахтах, наскронниках з раптовою силою проявилася таємниця цієї юної і сліпучої землі, племени, яке тулилося до неї з синівською побожністю, таємниця, яку він видивлявся і вишукував у словах, розмовах, на гамірних збіговиськах, а вона тут, у цій ось крихітній ліпленці-мазанці, і ключ до неї у серці дівчини-калічки з прекрасним овидом, який так нагадує образ іншої жінки — та ж печаль земної людини, яка заглянула у очі вічности, мудрий усміх всезнання і всепрощення, безмежного милосердя і тихої жіночої лагідности.

— Ми не передавали ці вироби людям, чекали на тебе, Учителю. — Погідний голос Марії бринів, то був живий голос, який долинув з неймовірного далека:

"... Забуваєш про нас, Андрійку..."

Він відігнав від себе тінь минувшини і вхопився за те, що його стривожило:

— Ми?.. Ти, Маріє, хочеш сказати, що в у цьому є і твоя праця. Що ти до цих язичницьких лик приклала ті руки, які колись ткали хітон і золотистий плащ Спасителя? Що ти, замість прославлення Його, і тільки Його, молитвуєш ідолам?

— Немає правди у твоїх словах, Учителю, це життя, сотворене Ним і Ним спасенне. Саме життя прославляє його своєю красою.

— То спокуса, страшна спокуса вічного життя без віри в Господа.

— Тут є віра, Учителю, це і є справдешня віра, невже ти не бачиш? Ще немає слів для цієї віри, немає імени Його, але є Його живий і животворящий дух.

Вона захищала своє виношене за роки оніміння, застиглого існування, коли її покинуло життя з барвами, голосами, доторками, коли в її холодий склеп не долітало жодного звуку. Вона перейшла через пустелю, але навіть там вона знала, що, крім жалючого піску є ще інший край людей і любови. Колись вона дісталася його, але він згорів, тому що була слабкою і безборонною. Та тепер, намацавши під собою живу твердь, ковтнувши живої води, вона не віддасть нікому одвічного первородного права жінки народжувати нове життя.

— Отямся, Маріє, — тихо прошепотів вражений Апостол. — Ти відступаєш від Нього...

Жінка спаленіла, та голос залишився непоступливим, впевненим і спокійним:

— Я нарешті знайшла дорогу до Нього.

Дара — Велика Ткаля — уважно слухала. Янек тулився до запічка. Чужа мова була йому вдивовижу, і він подумки пробував повторювати окремі фрази — смішно, пощо людям клопіт — мучитися, мовлячи отакі звуки, якщо Слово таке просте і легке. Він зосереджено метикував: так, звісно, на такій мові не можна сотворити веди або скласти купальську співанку.

Голоси були сердиті, і Янек сприймав це просто як войну виправу Слова, якби ото вперше Іломер вивів його в поле і змусив крутити у руках дерев'яного меча. Тією дерев'яшкою Іломер тоді наставив йому добрячих синців.

"Жоден слов'янин, — метикував хлопець, кумедно розтягуючи і округлюючи губи, нишком передражнюючи мовців, — ніколи не заговорить таким Словом".

Дара заговорила арамейською...

Воістину для Апостола день несподіванок.

— Мені і вони також кажуть щодня: не так. А чому? А не страшно.