Антерпреньор Гаркун-Задунайський - Сторінка 2
- Винниченко Володимир Кирилович -На цьому слові йому прийшлось змовкнуть,, бо ми виїхали на бруковану вулицю.
«Так оце N.!» — думав я і повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».
Ми були саме на плацу. Тут уже я побачив на очі й собор, і базар, і навіть будинок «сильно строгого» о. Софронія. Плац був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць з чимсь червоним на дверях, з стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами;далі — якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стоявпід залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «Й здесь любопытно випить й закусить Кышлихцы. Й розкурка табаку».
Що і там було таки справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать, і вже аж дядько вивів мене з непевності.
— Та то кислиці! — повернувся він до мене, коли я його запитав про «кышлихцы».
— Кислиці?
— Ну да! Бо жид, знаєте… От у нього замість «кислиці» та «кьпцлихцм». По-жидівськи, значить, написано… Кислиці… Ну да, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз у раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!
Слухняна конячина зараз же як прикипіла.
— Що таке? — спитався я.
— Та вам же до «Малоросії»? — зстрибуючи, кинув він і почав витягать мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма од рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых «Малоросія». Стіни сеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» і що в неї було «малоросійського» — невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був жид і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».
Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем, і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного брудного невеличкого коридорчика в самих різних позах лежало декіль-ки великих і малих жидків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою і сягав коліном в спину п’ятому; носи мішалися з пальцями, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря… Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:
— Ану, ви! Гей… Розляглись… Уставай!
Жидки тільки похропували.
— Е-е-е…— ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він. — Що я довго з вами тут буду… Уставай! — і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір’ях на чорному волоссі і здивовано подивилась на нас маленькими чорненькими оченятками.
— Ну? — прикрикнув дядько. — Чого вилупив очі? Вставай!
— Вус? — хрипнула голова і викашлялась. — Што та-коє?
— У вас номера єсть? — вмішався я.
Голова подивилась на мене і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Зскочив, натягнув на себе якесь дрантя і зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:
— Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуїн! Ну? Гіхер! Щось заворушилось, і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з’явилась невеличка голова з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.
— Ну, гіхер!.. Покажи їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер… Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед… Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер… Вот он вам січас поведьот в номер… Тільки там тіпер спить моя жена, так она січас вийдьот зтудова… Ви будете довольни… Гіхер, Лейзер…
Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи,’ роздивлялись тим часом на його. Це був маленький жидок в брудній, аж рябій від блох сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.
— Вот їм номер… покажи їм самий луччий номер. Гіхер!
Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три, і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті двері одчинились, Лейзер увійшов туди, і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла «балабусте», себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з’явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і… такі гострі, ущипливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути. Мій дядько тільки промовив:
— Ну-ну!
Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хемика, що проаналізував би те повітря. Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там і цибуля, й часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзали по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстанова?.. Праворуч — залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки і численного потомства її; просто — покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декільки напівцілих стільців;