Апарат інженера Сокороки - Сторінка 2

За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.

— Значить, це якась нова конструкція телевізора!

Сокорока загадково усміхався:

— Але ми можемо за допомогою цього телевізора бачити не те, що нам пропонує студія, а те, що самі схочемо…

— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.

Сокорока погасив світло і сів до апарата.

Цього разу присутні побачили перед великим екраном, що зайняв майже всю стіну, молоду жінку. Вона натискує якісь кнопки, говорить:

— Алло! Місяць!.. Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросіть до екрана товариша Сідлайракету. Це дружина…

На екрані з’явився високий стрункий чоловік у костюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер малюють у журналах.. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.

— Що сталося? — замість привітання спитала дружина.

— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!

— Чому? Це ж фільм про Місяць!

— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся. Хіба не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: «Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крапка». Всі оператори і їхні помічники доводили йому, що муляжі не можуть замінити натуру, а він своєї: «Ми не фотографи, а митці. Крапка». Одне слово, даремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.

— Коли будеш вдома?

— Через тринадцять хвилин стартуємо. На вечерю встигну.

— Чудово! Що тобі приготувати?

— Шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…

— А рислінгу з мінеральною водичкою?

— О, це буде чудово!

— І сигарет, звичайно, купити?

Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.

— Ти в мене золото! На жодній із планет немає такої дружини…

— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котлети. Я читала нову працю доктора кулінарних наук…

— Так навіщо тоді й запитувати?

— Я ж хочу догодити.

Екран погас. В темряві почувся голос Софії Миколаївни:

— Майже всі зібралися. Чи не пора 6 і до столу? Там є дещо смачніше від кефіру…

— Встигнемо! — гукнув оптиміст. — Хочеться зазирнути за обрії часу. Цікаво, як у майбутньому, скажімо, буде поставлено охорону здоров’я?

Знову засвітився екран. Поволі вичіткувалася картина: острівець в океані. Високо над будівлями здіймається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там сидів чоловік середніх років і тривожно говорив:

— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів стошістдесятирічний астроном. Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…

І враз з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула дівчина в білому халаті з чемоданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, і з нього вистрибнув чорнобородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.

— Де він? Де?.. — гукали. — Нечувано! Перше захворювання за останніх п’ятдесят років!

Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа сидить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають маски, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.

— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?

— Та це дрібниці, — махає рукою астроном. — Нежить…

— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно знищено по всій Землі…

— Пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворобою не вважалося.

— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, це страшна хвороба. Тим більше, що в нас немає лікарень.

Медик обернувся до радиста:

— Прошу сповістити Архітектурний Центр: необхідно негайно збудувати лікарню для хворого. Так і скажіть: негайно, не довше як за годину!

— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно прилетів із Марса, забіг на хвилинку…

— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить. Ізолювати хворого!

Всі підступають до пацієнта. В нього кривиться обличчя, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розсипалися врізнобіч. Старий кинувся навтьоки…

Екран погас.

— Цікаво, цікаво… — озвався скептичний голос. — Але в мене є запитання…

— Запитання потім! Запитання потім! — в один голос загукали жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.

…Великий зал, битком набитий людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він щось промовляє, енергійно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було слів, та ось прорвалося.

— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман «Крапля води», поданий на конкурс під девізом «Новітній Пегас». Чим керувалося жюрі?.. Віршований роман «Крапля води» хоч і невеликий за своїм об’ємом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. В цікаво змайстрованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. Багато хвилюючих розділів присвячено показові і такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. І немає сумніву, що автор компетентний, бо герої твору оперують багатьма і багатьма складними, я б сказав, оригінальними формулами. Зокрема, формула для розрахунку будівництва геліометалургійних заводів, на яких енергія Сонця плавитиме з руди метал, має не тільки естетичне, а й практичне значення. Мимохідь, наче між іншим, автор зробив надзвичайно важливе відкриття. А з якою силою виразності змальовані наші заводи і фабрики, одне слово, усі підприємства! Одне слово, товариші, автор цього чудового роману цілком заслужив почесний лавровий вінок. Ось зараз, при вас, я розірву конверта, і ми дізнаємося, хто сховався під скромним девізом «Новітній Пегас».