Апостол безсмертя

- Бердник Олесь -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


АПОСТОЛ БЕЗСМЕРТЯ

Повість про небувале

…близько час, коли кордони зітруться і вітчизною стане вся земля, а потім і не одна земля, а безмежний всесвіт; тільки мало крил з полотна і сталі, колись крила Духа понесуть нас в обійми Вічності.

О. Блок

Я зустрів його на Клухорському перевалі, на висоті дві тисячі вісімсот метрів. Це було негадано і неймовірно.

Того літа мені дали відпустку в липні, погода стояла чарівна, і я вирішив самостійно пройти через Кавказ прадавнім Сухумським шляхом. Спочатку хотілося взяти супутника, я навіть почав аґітувати товаришів, описуючи принади диких гір, проте мої старання пропали марно, всі віддавали перевагу організованому відпочинку на березі Чорного Моря, Дніпра або десь на Карпатах. І тоді я махнув рукою і навіть зрадів: навіщо мені хтось, з ким треба розмовляти, спілкуватися, та ще й не дай, Боже, терпіти всілякі примхи. Цього я маю доста на роботі, краще я цілий місяць побуду в спілкуванні з небом, горами і тишею.

Так вирішив. Так зробив.

Добрався до Теберди, пожив там два дні, звик до гірського повітря, трохи засмаг, а потім, накупивши всяких харчів, завдав здоровенний рюкзак на плечі і рушив до Клухора.

Під вечір я вже був недалеко від перевала. В небі мерехтіли прозоро-діамантові верхів’я, повітря було прохолодне й сухе. В кам’яних пригорщах древнього вулкана дрімало синьо-зелене озеро, з нього витікав потужний потік, гнівно-пінисто котився до квітучих долин. Я зупинився над ним, шатра не напинав; хотілося спочивати під зорями. Я лежав у спальному мішку, а наді мною нечутними акордами грав на зоряному органі кришталево-урочисту мелодію космічний Бах. Гори відлунювали натхненно, всотуючи прохолодною душею льодовиків таємничі хорали вічності.

Я спав чи не спав — не знаю. Вдосвіта встав бадьорий, вспокоєний, піднесений. Напився з прозорого потоку, обмився крижаною водою і рушив далі — до перевалу.

Внизу спали хмари. Над ними прокидалися, зустрічаючи сонце, крижані піки гір. Світило раптово розірвало сиву фату туманів і кинуло щедрі барви на кам’яне громаддя Кавказу. Я зняв з плечей рюкзак і стояв приголомшений. Сюди не долинали звуки низин, тут панувала Вічність. Тиша і спокій. Цього не можна передати словами, цього не можна змалювати. Треба щоб живий дух людини і природи злився воєдино, став нероздільний. Я на кілька хвилин відчув такий стан.

А потім я побачив його. Одразу навіть не збагнув, хто це і чому він тут. Праворуч від мене на камені сиділа людина. Чоловік років тридцяти. Великі сірі очі дивилися на мене лагідно, з усміхом. На ньому були тільки сині шорти, худорляве тіло мерехтіло під променями сонця райдужними іскрами. Мені здалося, що він вкритий ранковою росою. Невже божевільний? — майнуло в думці. — Але чому тут, на такій висоті?

Вуста незнайомого здригнулися, на обличчі з’явився вираз іронії. Проте, слова його були дружелюбні й спокійні.

— Доброго ранку, товаришу. Чи не правда — чарівний краєвид? Такого внизу не побачиш…

— Доброго ранку, — відповів я. — Я вже милувався краєвидом… Проте, пробачте…

— Вас хвилює мій вигляд?

— Ні, — збентежився я. — Але мені здалося, що ви потребуєте допомоги…

— Поки-що не потребую, — весело відгукнувся незнайомий, стріпнувши довгими чорними кучерями. — Я не божевільний, і не потерпілий. Такий же мандрівник, як і ви. "Дикун". Люблю самотину, гарні місця, де можна подумати…

— Ви тут ночували?

— Атож.

— А де ж ваш намет? Спальний мішок?..

— Нема, — байдуже знизав плечима незнайомий. — Такі речі мені непотрібні…

— Гм. Ви стоїк. Проте, такий гарт може привести до хвороби, до каліцтва…

— Мені це вже не загрожує. Бачу — ви здивовані. Не вірите. Що ж доведеться дещо вам розповісти. Якби десь внизу, в долині, я б не зважився. А тут — розповім. Ви вражені чарами гір, душа ваша розкрита назустріч небувалому, може ви збагнете…

— Але хто ви?

— Людина. Ваш сучасник. Прізвище? Для мене воно вже не має значення. Звали мене колись Григорієм. Грицем. Так і звіть мене — Гриць. То що — ходімо? Вже пора. Сонечко почало гріти, можна в путь. Дайте я допоможу вам завдати рюкзак на спину. Ого, скільки непотрібу ви напхали в мішок! Гляньте на мене — лише сорочина і штани. І то одягаю лише серед людей, щоб не тюкали!

— А що ж ви їсте? — вражено запитав я.

— Те, що й ви, — весело сказав Гриць. — Сонячні промені. Тільки ви їх добуваєте з грубих харчів — м’яса або плодів — а я безпосередньо…

— Ну це, знаєте…

— Що?

— Блеф. Архіфантастика. Ціолковський, правда, колись мріяв про таку істоту, але ж вона неможлива. Засвоювати промені? Ні, ні, це протиприродно!..

— Чому ж? здивувався Гриць.

Тому, що ми — люди — спеціалізувалися. Флора вибрала шлях фотосинтезу, а ми — тварини, люди — стали своєрідними паразитами флори…

— Це правда! — підхопив Гриць — 3 цим я згоден. Ми, дійсно, паразити рослинного світу. А щодо неможливості променевої енергетики — заперечую. Тим більше, що перед вами — факт. Я сам…

— Гм. Або я сплю… Або ви… жартуєте…

Гриць засміявся, в його глибоких, трохи божевільних очах заграли полум’яні блискітки.

— Знаю, знаю. Ви інакше думаєте. Гадаєте, що перед вами юродивий, псих, шизик, як кажуть молоді дотепники. Проте, гляньте на мене. Адже навіть поверховий погляд стверджує якусь аномалію…

Справді, тіло в нього було незвичайне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково мінилася в променях сонця. Широкі груди і запалий живіт. Дуже дивна постать! А до того ж він босий? Невже ходить босоніж по камінні?

— Ага. Ви дивитесь на мої ноги. Нема черевиків. Ну, цього можна досягти тренуванням. Проте, мої підошви ніжні, як і у вас. Ось гляньте, будь ласка. І жодної подряпини, хоч я давно в горах. Що — ви переконані!?

— То не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю…

— Ніякої таємниці нема. Рушаймо ж. Я розповім все, нічого не втаю. Може, вам це згодиться. А не вам — друзям вашим…

Ми почали спускатися з перевалу. Минули гігантські валуни, нагромадження химеричних каменів, вкритих сіро-зеленим мохом. Поміж ними жовтіли людські кості, де-не-де виглядали з землі іржаві деталі німецьких гвинтівок, вистріляні обойми. Тут колись точився шалений бій, німці хотіли прорватися Сухимським шляхом до моря, кожен камінь стріляв, кожен камінь підпливав кров’ю. Все минулося. Знову мудра тиша над горами, жовті кості, химерний незнайомець і я поруч з ним…

Я ступав обережно, з-під моїх черевиків сипався щебінь, а Гриць легко йшов по небезпечній стежині, інколи мені здавалося, ніби він пливе над землею, мов імлиста літня хмаринка. Ми вийшли на широченьку прадавню дорогу, втоптану мільйонами мандрівників, праворуч від нас гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, і в супроводі того чарівливого акомпанементу пливла небувала, неймовірна розповідь мого супутника. Я не змінив жодного слова з неї…

— Кілька років тому я працював у Київському Інституті Кібернетики. Мій фах — математик. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. Я змалку кохався в чарівному світі числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив сидіти на уроках фізики, хімії, геометрії, зачудовано слухав, як мій батько веде учнів казковою стежиною міри, числа й ваги до запаморочливих верхів’їв наукових абстракцій. А потім знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесилі пізнання, у непереможності точних наук.

Те дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я поступив до університету, обравши факультет кібернетики. Ця наука владно вторгалася в свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудо у пізнанні світу та його найглибших закономірностей, моделювала процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів та шахістів. Я теж захопився чаклунським дарунком науки, можливістю збагнути все, відкрити для людей еру всеможливості, використавши для цього мислячих помічників кіберів або навіть кіборгів — штучних істот на біологічній основі.

Та ви це знаєте, і я не буду деталізувати.

Коли я був на останньому курсі університету, доля послала мені перший удар. Помер мій батько.

Я застав його при свідомості. Він агонізував. Ракова пухлина роз’їдала легені, лікування не допомагало, дві операції лише прискорили невблаганність.

Ліжко батька стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйнолистя саду, світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю, в запалих очах жевріла таємна туга. А я дивився на рідну, найближчу людину, і відчував, що вона йде від мене назавжди, що вона тане на моїх очах, як літня хмаринка, і нема в світі сили, яка б утримала ту страшну неминучість. Сльози, жалі, знання учених, старання лікарів — все дарма, дарма, дарма!

Вже тоді в мою душу закрався сумнів у всесилля науки. Думи мої були суворі й безкомпромісні. Що з того, думав я, що коли-небудь всемогутня наука грядущого знайде еліксир безсмертя? Що з того моєму батькові? Що мільйонам невідомих, які щоднини агонізують, простягаючи руки до безмовного бога, або в пустелю потойбічного небуття?

Батька не стало. Лишилася пам’ять і маленький зелений горбик над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабою. Та ще бадьорий некролог, виголошений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі. "Пам’ять про чудового вчителя навіки збережеться в наших серцях". О, наївне дівчисько! Ти вже завтра будеш заливатися від сміху, слухаючи дотепи твоїх однокласників. Ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось чорноокого хлопчини, і навіть на ум тобі не спаде скорбне обличчя покійного математика, який так любив вести вас по лабіринтах знання!..

Що ж! Так має бути. Так буде. Проте, ілюзія розвіялася. Я замкнувся в собі, дух розпочав скорботну працю аналізу, розтину загадки життя.

Я поступив до Інституту Кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували чудове майбутнє. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, самопрограмуючі механтропи, невразливі космонавти, що прямують до далеких світів, штучні вундеркінди, які відкриють для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори і автомати-поети, які розвінчають містичність творчого натхнення і покажуть його раціоналістичну основу.