Аргонавти (Третя історія Марійки і Костика) - Сторінка 5

Кость підвів очі:

— ???

— Костю, привіт… Я хотів з тобою поговорити…

— Про що? Я вже все знаю.

Миколою пересмикнуло:

— Що знаєш?

— Про твої загравання з Марією… ("Чому я не сказав "Марійкою?" — подумав)

— Я не про це… Тобто про це теж… Ми можемо десь вийти?

Костеві було не так легко піднятися. Але він вийшов. Вони сіли на коридорний тапчан. Не було нікого. Микола то червонів, то бліднув. Нарешті випалив, без вступів і передмов:

— Костю, вибач мені. Це я намовив старших хлопців, щоб тебе побили!

— Чому? — хворий здивувався спокоєві власного голосу.

— Бо я завжди тобі заздрив… Я позавчора ходив до священика на сповідь… Я не можу з цим жити…

…Зараз треба подзвонити до батька, нехай викличе міліцію. Хай забирають цього типа в каталажку, а там він розкаже більше: і кого підмовив, і скільки заплатив… Нехай запроторять його кудись подалі і від мене, і від школи. Нехай носить капітанську пов'язку в колонії! Не можу на нього дивитися…

— Ти хотів, щоб мене вбили?

— Я хотів, щоб лиш налякали… Я…

…Якби можна було чинити самосуд, одягнув би зараз на руки чорні шкіряні рукавиці — і за півгодини зробив би з цієї мармизи решето. Я б забув про власний біль, бо мене гріла б помста. Не треба колонії — це якось низько. Тільки найдужче хотів би, щоб зараз ти, мудило, потрапив сюди хоч на місяць із забоями й пораненнями… Адже чинили колись самосуд запорозькі козаки, застосовуючи до зрадників жорстокі чоловічі покарання, чи селяни, що ставали колом, б'ючи ногами спійманого конокрада…

— Що ти зараз хочеш від мене? — Костів голос був таким тихим, наче він шепотів щось на вухо своїй Неспокійці.

— Ти можеш заявляти на мене… Але я більше так не можу… Я хотів розповісти правду.

…Мені однаково, що зараз буде. Я зрозумів, як несподівано може — кожен день, чуєте, кожен! — петляти і повертати кудись убік наша доля. Нехай я не закінчу школу, я все візьму на себе, але сьогодні я з цим покінчив… Я не можу спати і не можу жити, бо мана, що переслідувала мене ці два роки, стоїть перед очима. Я вже нікому не буду заздрити до кінця життя, бо ми майже нічого не знаємо про інших, хоча нам часто здається навпаки…

Нарешті вони розговорилися. Ніхто й ніколи не дізнається достеменно, про що була ця розмова. Це буде їхньою першою чоловічою таємницею. Але Кость пообіцяв Миколі, що нікому нічого не скаже. Ні про нього, ні про тих хлопців. А якщо міліція навіть вийде на їхній слід (імовірність цього 1:100), то він скаже, що пробачив усіх, щоб не псувати надалі Миколину долю. Той пообіцяв, що до Марійки більше не промовить ні слова. Вони говорили й говорили, навіть про капітанську пов'язку, доки Костя не забрали в палату.

Був обід. Микола повертався з лікарні також блідим, але якимось урочистим. Він був готовим до гіршого. Цей випадок і ця розмова запам'ятається йому на все життя.

Один раз дозволимо собі забігти вперед. Через багато років Микола допоможе Костеві в одній нелегкій ситуації. Кажучи інакше, він тоді врятує його. Незрідка наше життя складається з таких парадоксів…

…Кость лежав і довго думав. Може, він неправильно вчинив, підставивши, так би мовити, праву щоку? Він хотів зробити інакше. Але цей вчинок наче не залежав від нього. Хтось, вищий і мудріший, наче прошепотів йому наказ. Звісно, що ні батьки, ні Марійка можуть цього не зрозуміти. Але він нікому не скаже. Навіть своїй Неспокійці. Бо він сьогодні з хлопчика став юним чоловіком, пройшовши несподіване лікарняне посвячення.

16

— Левчику, якби ти був Ясоном, я би поїхала з тобою по золоте руно…

— Медея теж допомагала йому, — віджартовувався.

— Але вона була зловісною, а я ж хороша!

— Ти хочеш переінакшити міф?

— Тільки ту частину, яка стосується Медеї…

— Але тоді це вже буде інша казка, бо на Медеї тримається майже половина історії про золоте руно.

— Міфи слід робити добрішими.

— Але тоді із них зникне зло й великі пристрасті — і міф утратить свою силу.

— Чому? Хіба не можна зробити всі міфи світлими, ще й із щасливими закінченнями?

— Але міф є відображенням життя.

— То й що? Хіба ми всі не тужимо за світлом і добром?

— Але його немає у чистому вигляді — і якраз міф є символом боротьби за добро, що не існує без своєї протилежності.

— Ох, Левчику, тобі не важко бути таким мудрим?

— Не сміши мене, Мисливчику…

— То що робимо з Медеєю? Пускаємо її в історію?

— Добре, що вже з нею поробиш… Вона існує помимо наших бажань.

— Хоча без неї міф був би як світляний стовп!

— Ні, Мисливчику. Окрім неї, у цьому міфі є багато випадкових убивств, крові й жорстокості…

— Так, я пригадую… Тоді ми напишемо іншу історію пошуків, наприклад, срібного руна…

— Тобто двоє?

— Так.

— А коли писатимемо?

— Усе наше життя. Потрошку.

— Думаєш, те, що ми напишемо, стане комусь взірцем?

— Це вже нас не обходитиме, Левчику, бо ми — не вчителі для початківців.

— Ми самі вчимося.

— І будемо вчитися.

— Доки?

— До кінця життя.

— Це так дивно звучить, Костику.

— Що саме?

— Ну, коли ти кажеш, що треба вчитися не до кінця школи, а завжди…

— Багато правдивого звучить дивно, Неспокійко…

— Так… Я хочу тобі сказати щось дуже важливе!

— Кажи.

— Я люблю тебе, Костику…

— І я люблю тебе, Марійко…

17

Але Марійчина мама плакала не випадково. Лише не хотіла зізнаватися дочці. Іноді діти несуть на собі тягар не лише власного, але й батьківського життя. Навіщо дочці додаткових тягарів?

Марійчин батько, а її чоловік, із яким прожила немало літ, поїхав на заробітки. Виходу не було. Підростала дочка, за нею інша, а хіба багато заробиш у Старомихайлівці, яка є лише райцентром? Марійчина мати працювала медсестрою. Робота важка, заробітки мізерні. І так проходило її життя вже кілька літ: чоловік дві третини року на заробітках, третину — вдома, а вона з дітьми. Спочатку Михайло телефонував кілька разів на тиждень. Потім рідше. А недавно було так, що вона сама постійно йому дзвонила. То він, бачите, на роботі, то був стомленим і заснув, то мусив підміняти напарника… Марина Кирилівна розуміла: щось не так. Вона розуміла також інше:

…це українське заробітчанство — як Божа нагайка за якісь невідомі провини… Руйнуються сім'ї, діти стають напівсиротами, чоловіки та жінки відчужуються одне від іншого. І чи можуть гроші — не такі вже й великі, але це, зрештою, не має значення — замістити ці безглузді й непоправні втрати, зумовлені бідністю, нетерплячістю, недалекоглядністю і бажанням елементарного та швидкого комфорту, мовляв, хочу тут і зараз, живемо раз?.. Добрими намірами вимощена дорога до пекла… Але який тут вихід, скажи, Боже, що злічив волосся на кожному з нас і всі піщинки у пустелі?..

…може, Михайло там став наркоманом? Коли він приїжджає додому, то іноді теж кудись зникає, хоча вона розуміє, що здоровому чоловікові важко висидіти у квартирі 24, а відтак 24 х 24 години поспіль. А може, він заробляє набагато більше — і решту суми йде на купівлю наркотику? Він завше був закритим і малослівним. П'ятнадцять років подружнього життя не змінили жодної риси його поведінки… Він важко працює, а після роботи, коли його напарники йдуть на пиво і до пива, він відкриває новенький шприц, а потім власну вену. Тренованим рухом робить заштрик… І за дві хвилини всі тривоги і скорботи світу видаються моєму Михайликові, моєму бідолашному хлопчикові, іграшковими й кишеньковими. І тільки його розширені очі, коли уважно у них вдивлятися — але хто би це робив? кому потрібні очі наркомана, коли із здоровими очима буває важко поруч, особливо, коли вже багато років разом? — видають усю безодню відчаю та розпачу. Адже із цієї пастки виходу майже немає…

…а може, він спокійно й холоднокровно знайшов там якусь заробітчанку? І немає ніякого шприца і ніяких поколотих вен, ніякої втоми від непосильної роботи, а лише чоловіча зрада… Він не хоче признаватися мені, напевне, боїться, але вже давно думає про те, як би розлучитися зі мною. І тоді йому не приходять до голови навіть думки про майбутнє своїх дочок. Боже, порадь, що мені робити, ніколи не думала, і прости нам провини наші, що можу ревнувати, але вже всяке суне до голови, як і ми прощаємо винуватцям нашим, а може, ще все буде добре, Михайло — справедливий чоловік і не покине мене з дітьми напризволяще, але визволи нас від лукавого, амінь…

18

— Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України, ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною, чи там раду радять, як на турка стати, всяке у житті бувало, але, щоб мене закрили у підвалі, добре — якщо тут може бути щось добре, — що хоч не самого, нас тут троє, не чуємо на чужині —

— я, звісно, знав про жорстокість, навіть подекуди звірство, російських роботодавців; вони всі, як на підбір: понурі, нелюдяні, майже ніколи не всміхнуться, мовби не тішать їх ці статки, часто казкові, а лише до решти виїдають душу; мовби це не їхні багатства, а сізіфів камінь, який вони покарані скочувати вниз та угору —

— здавалося, що мене обмине "щастя" ближче зіткнутися з господарем; ми будували для нього дачу, кажуть, це вже третя, але яка мені різниця, нехай і сто третя; все йшло більш-менш, гроші нам платили, я одразу 3/4 суми переказував Марині й дочкам, щоб вони там, бідолашні, не перебивалися з хліба на воду; іноді дружина докоряла мені, що рідко дзвоню — а що багато балакати? — всяке, звісно, бувало, деколи я каявся, але завжди пам'ятав, що для мене найважливішою є сім'я, особливо мої донечки —

— недавно нас трьох послали на тиждень на певний об'єкт господаря, не хочу деталізувати, словом, це була не дача; ми повинні були за тиждень усе закінчити, оплата мала бути подвійною, спали три-чотири години на добу, під час цього тижня я зрозумів, що таке рабська праця, і як почувалися колись раби у якому-небудь Вічному Римі —

— кожного дня біля нас був наглядач чи бригадир, кожної ночі світив прожектор, щоб ми краще бачили об'єкт, кожного світанку тривожно стискалися груди; кілька разів приїжджав Сам, раніше я його не бачив, казали, що цю забудову він має комусь подарувати до певного терміну, щось натякали за борги юності, мені до цього всього не було жодного діла; Сам, до речі, не скидався на плакатного господаря, ні тобі голомозості, ні потужних децибел у голосі; такий в'юнкий, маленький, часто усміхається, перепитував, чи нам не важко, мовляв, треба потерпіти, чоловік повинен пахать, нікуди від цього не дінешся, все! працюйте, рєб'ята — нарешті ми закінчили ту будову, думали про розрахунок, я за ці дні став подібним до в'язня Соловецьких островів, настав день розрахунку, нас заманили у якийсь підвал на об'єкті і там закрили — чому? для чого? Зв'язатися ні з ким не можна, та й загалом стає моторошнувато, особливо вночі, здається, що лунають якісь зойки, наче зовсім поруч катівня —

— уночі на мене почало тиснути щось позастороннє, нестерпно важке і болюче; я згадував про соловки й Магадан, Мордовію і тайгу, куди вивозили колись наших людей, щоб в Україні не залишилося українців; у вухах стугоніли уривки солдатської лайки, шаґ влєво, шаґ вправо, стрєляю без прєдупріждєнія!, ой там, на Далекому Сході, де строївся новий барак, сиділи обоє, розмовляли і сльози стояли в очах, ніби на мене звалився тягар багатьох закатованих доль і вір, що вже ніколи не побачать світу сонця.

19

Кажуть, що близькі люди відчувають одне одного.