Археоскрипт - Сторінка 3
- Бережний Василь Павлович -Уважно переглянувши всі матеріали, головний лікар зняв трубку з білого телефонного апарата, набрав з десяток цифр. На другому кінці дроту, за п’ятсот кілометрів звідси, обізвався мелодійний дівочий голос.
— Прошу доктора Альдегадо, — сказав головний, назвавши себе. Після невеличкої паузи почувся знайомий баритон, і головний заговорив: — У нас незвичайний пацієнт. Внаслідок аварії втратив мову… Так, я гадаю — амнестична афазія. Вирішили запросити вас… Так, так. Дуже прошу. Дякую. До зустрічі.
Потім подзвонив по внутрішньому телефону:
— О другій годині ночі літаком прибуде доктор Альдегадо. Так, світило, гіпноз, гіпноз… Машину, люкс в «Паласі». Ад’ю.
3
Сержант з охорони був розчарований, коли побачив славетного гіпнотизера. Сподівався, що це чоловік з чорною і лискучою, як смола, шевелюрою, з демонічним поглядом чорних очей, а воно — тонкий, лисуватий інтелігентик з невеликими сірими очицями. Про його славу свідчила лише та поштивість, з якою супроводжував гостя головний лікар.
Доктор Альдегадо ішов, рівно ступаючи по синтетичному килиму, білий халат його застебнуто «блискавкою» аж до шиї, накрохмалений ковпак акуратно натягнутий по самі вуха. Іноді він щось запитував у головного і, почувши відповідь, ствердно хитав головою. Біля дверей палати, в якій лежав незвичайний пацієнт, лікарі якусь мить постояли, потім головний поклав долоню на нікельовану ручку, і двері відчинилися. Він притримав їх, пропускаючи поперед себе гіпнотизера, а потім і сам зайшов. Незабаром повернувся і у відповідь на безмовне сержантове запитання сказав:
— Якщо доктор Альдегадо відновить йому мовну пам’ять, тоді, сержанте, все піде гаразд. Пацієнт сам розповість, і хто він, і звідки…
— Е, він, певно, не так запрограмований, щоб усе розповісти, — хитро посміхнувся сержант. — Зараз треба особливо пильнувати…
— А… ви знову про те саме?
— Так, з усього видно, що це біоробот. Хіба людина могла б витримати подібний удар? Ви ж самі бачите, який у нього запас міцності! На що вже кіт витривалий, а киньте його з такої висоти…
— Що й казати, організм напрочуд міцний, але, сержанте, це — організм людини. Можливо, він спортсмен, може, котрийсь із йогів, які вміють керувати власними фізіологічними функціями. Про це ви незабаром дізнаєтесь. А для нас головне — поставити його на ноги.
— Побачимо…
Сержант неквапно ходив уздовж коридора. Килим глушив кроки, неначе сержант мав не підковані важкі черевики, а котячі лапи. Медсестра Аніта — прудконога кізка, як прозвав її сержант — кілька разів пробігла повз нього, але не звернула уваги, наче він був невидимка. Невдовзі з палати вийшов доктор Альдегадо і попрямував до кабінету головного. Аніта лишилася біля пацієнта. Сержантові вельми кортіло дізнатися, як пройшов сеанс гіпнозу, але зайти до палати, а тим більше до кабінету головного не наважився. Довгим поглядом провів гіпнотизера, аж поки той не зайшов до кабінету. Був упевнений, що загіпнотизувати пацієнта не вдалося. Бо хіба ж роботи піддаються гіпнозу?
— Нічого не вийшло, колего, — сказав доктор Альдегадо, зайшовши до кабінету головного. — Не вдалося встановити найменшого контакту. Він, очевидно, не знає жодного слова ні французького, ні англійського чи німецького, ні якого-небудь слов’янського. Взагалі жодного європейського слова! А розмовляє зовсім незнайомою, може, — староацтекською!
— Це було б оригінально, якби до нас прибув ацтек з якої-небудь законсервованої держави в Андах.
— Парадоксальний випадок у моїй практиці! — вигукнув Альдегадо. — Ну, ніякісінького контакту… Я раджу вам скористатися послугами філолога.
— Тобто?
— Філолога-учителя. Його треба спочатку навчити нашої мови.
— Ну, це вже в мої функції не входить, — осміхнувся головний. І щоб покращити настрій «магові», як прозвали доктора Альдегадо колеги, запросив його на обід в один із екзотичних ресторанів. Доктор прийняв запрошення і, підійшовши до магнітофона, продиктував короткий звіт про відвідини незвичайного пацієнта.
4
Лише під осінь «феномен із Сахари» зміцнів так, що не тільки походжав по палаті, а й прогулювався в саду лікарні. Одужуючого весь час супроводжувала Аніта, підставляючи під його руку своє молоде плече. Поблукають доріжками, посидять на лавочці, а тоді — на превелику радість сержанта — помаленьку йдуть до корпусу.
Хоча хворий і не міг утекти з саду — вся територія лікарні охоронялася спритно замаскованою службою безпеки, — проте сержантові одлягало від серця, коли «хитрий робот» повертався між чотири стіни. Сержант не мав сумніву, що чужинець постарається непомітно встановити зв’язок зі своїми хазяями, які чигають на біляземній орбіті. Аніта тільки сміялася з цих його страхів, виставляючи білі зуби. «Бач, уже весела, уже сміється! — з осудом думав сержант. — Забула свого нареченого… До цього вже липне, дурна, не вірить, що це робот. Хоча для такої гостропикої, може, нічого іншого й не залишається, як покохати робота?..»