Армагедон уже відбувся - Сторінка 6

Бо тут якось так, що навіть у тяжкості є вихід. Я маю три роботі. Подеколи падаю з ніг із труду. Але зараз мене тут уже ніхто не переслідує, крім думки про вас. Держіться, тату. Багатства тут вам не буде. Але буде спокій. І навіть, як я переступлю у своїй душі чистоту, я не плюну в душу нікому, бо мені також не плюне той, хто серцем чує, що я його не хочу від усього серця — а хочу інакше: трохи від серця, але таки більше від розуму. Та він не знає, що я це роблю заради вас, тату. Продержіться ще трохи, як держуся я тут довгих сім років. Я чекала цього дня більше. Я два роки чекала, поки зможу вам помагати грошима. І дочекалася. А ви чекали життя. Життя там вам уже не буде такого, щоби ви не думали. І втекти там не втечете від себе. А так — скажете, донька забрала до свого грека. І тоді ви прийдете до бога. Тут до бога ближче. Бо тут усі боги народилися. І тут є усякі боги. І всі інакші. Не може бути, щоби не знайшовся між ними той один Бог, який вас вислухає і зрозуміє. Якщо розумію вас я — то чому має не зрозуміти тутешній бог? Хіба він інакший, ніж наш? Просто цьому богові ближче до неба, він тут вигрітий на сонці, грецький цей бог, нелюдська спека його, може, зробила милосерднішим. І він знає, як тяжко робити у спеку. Бог, тату, також робить тяжку роботу. То він має знати, що не всі роботи приємні. І життя — то найбільша робота. Подеколи мені так, що думаю:

пора, відпочити від життя, але для цього треба вмерти. А я ще довго не хочу знати це слово, і не хочу щоби знали і ви. Тому вас прошу, держіться. Я вам посилаю гроші, щоби Марія купувала вам вітаміни і все, що ви хочете, аби могли стати ще трохи здоровим перед цими богами, і щоби вибрали собі котрогось одного і могли говорити з ним. Тут на кожну справу є бог. Є бог від любові і є від помсти, є від зброї, вогню і є від вина. Тут такі дивні ці боги, тату, що й не знаю, чи я їх не прогнівила цими словами, але вони якось домовляються між собою про людину. Вони миряться з людськими сла — бостями і силою. І вони чомусь прощають лю — дям умисне і ненавмисне. Хіба би ви були робили те, що КОЛИСЬ робили, якби ви могли робити по-іншому, або, якби ви не мали на то причини? Ви мені, тату, колись розкажіть про причини свого життя. Може, і я зрозумію, як розуміють грецькі боги тих, хто убивав і не каявся, хто любив так, ніби ненавидів. І боги їх розуміють. Бо тут боги смертні, як люди. Тому вони ближчі до людей, ніж наш один Бог. Він, певно, трохи сердитий на вас, тату. І ви це знали, тому й не ходили до нього на розмови. Так, тату? Знали, що наш Бог на вас сердиться? На вас сердилися люди і сердився Бог. І що було вам робити серед гніву? З води можна вийти, з вогню. І то не завжди. А як вийти з людського і божого гніву, коли і виходити боїшся, і хова — тися більше не годен?

А найбільше, тату, я хочу хоч раз таки заплакати на ваших грудях від радості, що ми разом, і ніхто нам не заважає ні докором із гнівних очей, ні вогнем із образливого слова. Чекайте мене, тату, дуже. Я тут стала така, що навіть ви мене не впізнаєте. Але то лише з виду. Я знаю, як зробити скоро так, щоби ми по — їхали нібито в місто, а насправді поїхали собі далі — і аж у Грецію. І ніхто не буде знати, де ми поділися. Але прошу вас дуже — нікому не кажіть, а лиш чекайте мене дуже — дуже. Я вам кажу правду. Бо ви хоч мені ніколи не казали правди, але ви мені й не брехали ніколи, тату. І за цю не-брехню ви мені кращий від усіх правдолюбців на світі, мій дорогенький татку Іване. А всі правди на світі дісталися мені через мої вуха і видющі очі. То нащо мені слова про правду, коли є здорові вуха й очі, і є багато грецьких богів, які на все мають готову відповідь?! І навіть на кожен гріх, тату…".

15

Коли би Іван Олексюк умер у Греції, то може, зараз підвели би його всемилосердні грецькі боги з домовини та оживили, щоб переламав він руки своїм синам на власній оборі. Бо осьдечки, ідуть, як ходили колись облавники, як ходив колись і сам Іван людськими межами, і шукають такими самими щупаками, лиш трохи інакшими.

Іван так само шукав свою здобич. Але тим облавникам здобич потрібна була жива, а ці шукають мертвечину — татове золото. Здогадалися чи, може, малими колись запам’ятали ту мідну скриньку, коли Іван її провітрював, а потім навіщось любистком дно вистелював, ніби золото могло пахнути, а два дрібні хлопчики німо зиркали на татову дивну роботу, не питаючи й слова. Один раз! Один лише раз його шмаркачня заздріла саму лише скриньку, а більше нічого, а певно, таки її шукають тепер три огирі металошукачами по всьому подвір’ю.

О, але ні! Вони, певно, полюють на Світланчині гроші. Ну, певно, що на сестринські гроші. Вони їм точний рахунок знають. І знають, що тато їх не тринькав. Ну, може брав там який десяток доларів про людські очі, що також ті гроші має, але щоб тратити їх на дурниці? Та ніколи на світі. А п’ять років по триста євро на місяць! То таки сума — вісімнадцять тисяч!

Коли б сини знали, скільки насправді їх тато грошей за вік свій наскладав! Тато гроші не тратив: жив на пенсію ветерана війни, на війні не бувши. Але хто сказав, що то не війна тут була по войні?!

…Воно так то так. Але трохи й інакше…

І жаль тепер мертвому Йванові, що не може встати і заговорити. Отако би обклався синами, як подушками, і тягнув би, як гуму, ту бесіду — про войну і гроші. А потому би вмер, бо, певно, не витримав би тих бесід. Сказати було що, та пізно.

Хай шукають. Найбільше, що знайдуть — переламаний бурий ґудзик, а на ньому — задавнену кров. Та хіба мідну скриньку в металолом здадуть, бо Іван так і не навчив синів, що то є фамільне багатство.

Іван знав, що багатство — це татовий ґердан і Світланчині гроші, перемішані із його грошима за продані бички і телички, за молоко, масельце і волоські горіхи.

А для синів багатство — долари за контрабандні авта і каву, та людський страх, на доларах замішаний.

Так що кожен мав своє багатство і кожен знав, яким трудом воно нажито.

Тому й гарцюють сини при мерці у хаті з металошукачами — і людей не встидаються: татова смерть їх не вразила.

Смерть не могла змагатися з грішми.

Гроші зі смертю ішли різними дорогами.

16

Іван умер не так із туги — як із думання, що від життя пора перепочити. Йому це мовчазне думання підказала Світланка у своїм писемці.

…Не годен був далі тривати Іван: як уже не було кого боятися — то зникла й напруга жити.

А життя своє жив, ніби на однім боці дошки-гойданки сидів він, а на другому боці — люди: люди тримали зло на Йвана, Іван злостився на людей. І роги їм ніяк не сходилися довгий час.

А потім ця гойданка завмерла і не гойдалася.

Отак вони собі жили — кожен на своєму краю гойданки: Іван і люди, які його ніколи не любили.

Все, що вони мали йому про нього сказати, — колись уже сказали. Як ото перестройка світ перестроювала — сказали стільки, що можна було захлинутися тим казанням.

І він терпів. Люди мусять говорити, коли є про що.

А Іван мусить слухати, як нема що відповісти.

Хто не сказав — вимовчав чорним мовчанням замість говоріння, а той, хто відважніший — не раз услід йому ще й сплюнув, ніби піку в серце всадив.

Ці, свої, мали таке право — плювати Іванові у слід: було за що.

А ті, хто тепер із телевізора розказує, чому з такими, як він, Іванами, було так, як було, і хто в тому винен, що Івани у своїй молодості робили зле іншим, — життя не знали і знати не могли. Вони хотіли просто судити і при тому самим розумними виглядати.

А певно, що так: тепер судити легко, а таврувати — вигідно.

Але чи хто з них думав, як то бути таврованим перед смертю без вислуховування? Тепер із десятого поверху дивитися на те, що було під землею, коли земля під ногами горіла і в потилицю дуло впиралося, — безпечно.

Та й декотрі із нинішніх суддів дуже моторні і спритні. Ну, ду-у-у-же проворні… Молоді, вдоволені, вільні! при краватках і грошах, поїздивши по світах і народах, начитавшись книжок та наслухавшись також не голодних, вони не питали й не слухали Івана. Ревізували Іванове життя — а говорили все одно про своє, теперішнє. Вони йому розказували про нього так, ніби тоді в його шкірі самі сиділи, то й знали, як той щупак у чуже тіло було втикати.

Тим, із телевізора, свербіло сьогоднішнє. Іван для них був лише для рахунку — для загинання чи розчепірювання пальців. Їх Іванове — не боліло.

Але з молодими — Іванові зрозуміло. Він на них особливого гніву не тримає. Вони ще зеленого поняття про справжній страх не мали — то й могли собі розмахувати словами, як шаблями, над старечими головами усіх винних Іванів. Вони мають право виговоритися наперед. Це Іван розуміє.

А як йому слухати тих, хто ще не так давно і з того ж телевізора мало не гладив Івана по голові за його ж, Іванове, життя у той час, коли Іван свого життя встидався, а вони його хвалили — ніби на мозолі наступали; а сьогодні ті ж самі плюють на нього за той самий відтинок віку, який хвалили вчора — аж слина бризкала від похвали, а нині бризкає від люті?!

Оцього Іван не розумів, хоч убийте! Уже умер — і мертвий все одно не розуміє.

Може, як відлетить його душа на небеса, до нього дійде те, що ні до живого, і навіть до мертвого не дійшло?

А за що так із ним, із Іваном? Йому ні похвали, ні огуди не треба. Іван хотів розуміння.

Розуміти Івана ніхто й ніколи не спромігся, бо ніхто не потребував його рОзказів. Хащі Іванового минулого будь-кого легко могли отруїти, поранити, внести сум’яття. Хто хоче заглиблюватися в хащі?

Отак воно і живеться багатьом людям на світі — кожен у своїх гущавинах і нетрях. І нема кому про те розказати, щоби почули.

Іван такий, що подеколи був би перечив у телевізор, ой, був би перечив!

Та ще як би перечив! — а лиш прикушував і без того прикушений язик: кому тепер до нього і його старечого думання, коли довкола все

кипить і шкварчить,

і нетерпеливиться,

і несамовитіє,

із ланцюга і гальм зривається,

ніхто ні за недобре діло, ні за криве слово не відповідає,

красти не соромиться,

нахабством хизується?

Надійшов якийсь такий час, що нема його навіть ні в Біблії, ні в Чорній Книжці. Там якось усе прояснено: сорок років блуду — а далі беріть судьбу свою в руки і живіть, як люди. Нічого, що Іван із Богом не мав розмови.