Арсенал

ЧАСТИНА ПЕРША

Поле, огороджене колючим дротом. Небо сіре. Хмари низькі. Вибух.

В хаті злидні й пустка, тільки жінка з слідами важкої праці й нестатків. Руки, як цівки, спущені, очі вицвіли. Смуток.

ОЙ БУЛО в МАТЕРІ ТРИ СИНИ...

Іде військовий ешелон. Пливуть пейзажі. На платформі в сірих солдатських шинелях, неголені, зморені, сплять сини.

Дротяне загородження. Окопи передових позицій. Тиша. Поволі суне до окопів важка газова хмара.

Вицвіли в матері очі від чекання, сліз і багато чого, про що й розповісти неможливо, чого не втілиш ні в які слова. Як тихо й смутно в цій хаті!

Газова хмара суне в окоп.

Небо в диму.

БУЛА ВІЙНА...

За селом піски. Ось самотня хата. Чи повернеться до неї син або внук? Чи зотліють на чужих полях, під чужим небом? В безіменних братських могилах? Чи розлетяться прахом на грізних мінах і сліду від них не лишиться?

На вулиці три жінки. Кожна — сама-одна. Плавно дибає каліка на прудких милицях, а за калікою дріботить босими ніжками дитина.

Нудьгуючи, стражник підходить до однієї з жінок, що закам'яніли край воріт у задумі. Підійшов, постояв, торкнув висхлі груди і пішов геть. Жінка й не помітила стражника.

НЕМА В МАТЕРІ ТРЬОХ СИНІВ

Поле. Вийшла в поле літня сівачка сіяти і сіє. Торбина з зерном тягне її донизу. Від утоми хитається сівачка.

Син у неї вдома без ніг. Милиці під стіною. Сам долі, як пам'ятник, розбитий і знятий з п'єдесталу. На грудях "георгій".

Сіє мати, хитається. Від усієї картини віє чимось пісен ним. і сама вона в полі, ніби зрима пісня.

В Петербурзі цар Микола II сидить за столом. Не осяває царське чоло жодна висока думка. Нудний і сірий останній з царів.

Опустились у полі руки, що сіяли. Впала на землю, як у сон, сівачка — мати інваліда.

Що може робити в цей час цар? Удає, ніби щось думає. Робітник біля верстата заплющив очі, зосереджений. Цар пише в історичному щоденнику: "Вбив ворону. Погода гарна". Підписується: "Нікі".

А в полі на сухому грудді лежить стомлена мати. Думає цар. Поставив крапку, крутить вуса.

Лице матері вкрите краплинами роси.

Минає час. Вродила нива. Чорною плямою, заступаючи небо, стоїть у житі жандарм, поглядає праворуч, ліворуч.

Поле. Миршаве жито. Худий однорукий інвалід веде похнюпленого худого коня.

Спинившись, подивились один на одного, похилили голови, людина і кінь.

Стирчать сухі колоски. Мізерний урожай.

А вдома біля материних ніг голодні діти кричать, плачуть, вимагають.

Поле. Стоїть солдат-інвалід. Як жити?

Отупіла мати від дитячих сліз.

Нахиляється однорукий солдат, зриває щуплий, жалюгідний колосок. Подивився. Повертається до коня і раптом, узявши повід у зуби, в тупому розпачі починає бити,— ну, хоч би коня. Треба ж когось вдарити людині — серце крається від гніву, розпачу, чого хочете. Злидні заїдають.

Отак і мати. Не витримала й починає лупцювати своїх дітей. Не дивіться на неї, відверніться.

Б'є озвірілий солдат коня.

Б'є мати двох дітей.

Б'є коня однорукий. Повід у вишкірених зубах. Не витримав, вирвався кінь. Падає однорукий хазяїн на землю, впустивши повід. Плаче біля печі дитина.

Кінь спинився, оглядається і бачить: ледве-ледве підводиться спустошений хазяїн-солдат. І коня взяв жаль — на хазяїна й за хазяїна.

Підводиться покалічений хазяїн-солдат. Тоді каже кінь солдатові, кивнувши головою: — Не туди б'єш, Іване.

У всякому разі щось подібне здалось однорукому. Він мовчки взяв повід і повів чотириногого товариша. Став, озирнувся, щось спало на думку, і зник за горбом. Так далі тривати не може. Повинно щось статися. Напруження дійшло до краю. Наближається гроза.

Почорніло небо. Між окопів і щільних дротяних загороджень рвуться снаряди.

Чотири важкі вибухи піднімають землю й людей. Ще один вибух.

В сірій димній сутіні біжать в атаку солдати кайзера Вільгельма Гогенцоллерна4.

Біжать цепом — прямо, праворуч, ліворуч.

Деякі цепи мають зовсім незвичний вигляд. Солдати йдуть попід руки, заточуючись, наче п'яні. Цепи звиваються, як сліпе чудовисько. Живі тягнуть убитих і поранених, підхопивши попід руки.

Біжать серед вибухів.

Чорне небо ясніє.

Аж ось міняється вітер. Серед диму, що повернув насупроти, зупинився німецький солдат.

Суне солдатська отара в зеленаво-сірих шинелях, в залізних касках.

Один солдат не стерпів маски. Спинився, судорожно зриває протигаз, озирається несамовито на всі боки й починає сміятись.

Є ГАЗИ, ЩО ЗВЕСЕЛЯЮТЬ ДУШУ ЛЮДИНИ

Сунуть на бій німецькі цепи. Гвинтівки на грудях.

Надихавшись звеселяючим газом, корчиться від сміху солдат. Падає з голови залізна каска. Жалюгідна і страшна людина. Несила вже вгамуватись.

Стелеться землею газова хмара, вповзає в спустілий окоп.

Ідуть колонами, хитаючись, як п'яні, німецькі загони.

Замовк, нарешті, той, що сміявся. Востаннє оглядається на свої невільні діяння.

...З розритого снарядом піску стирчить мертва рука.

...Трохи далі на піску голова німецького солдата.

Очі заплющені. Тільки страхітлива посмішка, звернена в порожнечу неба, перекосила солдатське лице й вишкірені великі зуби.

Але ось атака докотилась до окопу. Зупинились, здивовані. В окопах пусто. В одного унтера випала з рук гвинтівка.

— Де ворог?

Мчить довжелезний солдатський ешелон-гусениця. Солдати-росіяни на дахах вагонів, на буферах. Кінець війні. Додому.

Стоїть німець. Поза здивована, запитлива.

І, можливо, вперше за чотири страшні роки замислився німецький солдат, відчув себе людиною, розвів руками: де ж ворог? Що діється? Хто я? Кого і в ім'я чого вбивав? Навіщо все це? Яка темна сила обернула мене на ката? Замислився так глибоко, всі почуття, думки, всі пристрасті звернені були всередину з такою силою, що коли підбіг до нього ззаду офіцер і з брутальною лайкою почав загрожувати йому парабелумом5, він так і не почув лайки. Вбитий у потилицю офіцерською кулею, він тихо падає. А офіцер піднімає його гвинтівку — і вперед!

Купчаться хмари, зависають низько над землею.

Чорніє силует. Розпластався солдат на закривавленій землі, як темний барельєф епохи.

ЧАСТИНА ДРУГА

Маленька станція десь між Шепетівкою і Коростенем. Застряг ешелон. Перон переповнений. Метушня й тривога. Солдатам перетнули путь гайдамаки6 Центральної ради7.

Гайдамаки. Що за слово, що за ймення? З яких могил видобули його й нащо? Хто це? Повсталі з глибини століть лицарі українського народу, безстрашні захисники його й борці? Ні, це ті ж самі солдати й офіцери російської армії, в тих самих шинелях, нашвидкуруч перешитих на свитки й жупани, і в тих самих шапках з пришитими зверху шликами.

Тільки націоналістичний туман замутив їхню і без того затьмарену свідомість, розбуджену в огні. Картини минулого змалювали їм провінціальні українські кооператори й ветеринари8, які марили в страшний час про поворот історії народу назад.

Обступили гайдамаки ешелон, роздягають російських солдатів.

Галас, гамір.

— Віддай, враже, нашу українську шинель!

Стягають з солдата чоботи.

— І наші українські чоботи віддай!

Біля вагона обдертий солдат, молодий, кругловидий. До нього вчепився такий самий молодий, кругловидий солдат-гайдамака. Горлає з чужого голосу:

— Триста років мене мучив, кацап проклятий! Повертається обідраний солдат:

— Это я-то?

З подивом і образою дивиться він на свого нового "ворога", до речі, дуже на нього схожого.

Стирчить з розтлінної імперіалістичною війною землі застигла навіки посмішка німецького солдата.

Аж от поїзд рушає далі. Не здолали його гайдамаки. Стоять і зирять услід. Не вистачило сміливості.

Докотився поїзд до Поста-Волинського.

На Посту-Волинському, перед самим уже Києвом, знову сперечання й галас. Розлючені солдати насідають на машиніста, притисли до паровоза.

— В чому справа? Відправляй! Злякався машиніст:

— Далі не повезу, товариші. Тут уклон. Гальма лопнули. Солдати лютують:

— Везеш?

— Братця, не можу!

Солдат уже ладен убити машиніста. Додому солдатові треба — три роки гнив в окопах.

— Везеш?

— Ні.

Є такі машиністи. Замурзаний кіптявою й мастилом, неголений, худий, з запаленими невиразними очима. Ні-чого-нічогісінько в ньому не тільки героїчного, навіть простої мужності ніби не видно. Але коли вже прийде вирішальна хвилина, коли доля, скрегочучи зубами, зажадає від нього подвигу, звідки береться в них непоборна сила духу. Скільки їх загинуло па своєму високому посту, скільки врятували вони чужого збуялого життя на важких путях-коліях своєї залізничної держави!

Біля скроні машиністової дуло нагана.

— Везеш?

— Ні.

Стоїть машиніст. Здається, збагнув щось солдат. Відводить дуло нагана від машиністової скроні.

Зблизька почувся приємний голос. Солдати обернулись. Це Тиміш Стоян. Трохи заросле молоде обличчя, ясна усмішка.

— Спокійно, хлопці. Полагодимо гальма самі.

Раптом на перон налітає гайдамацький загін. І прямо до ешелону.

— Ім'ям Української народної республіки здати зброю!— кричить гарний сіроокий гайдамацький старшина, махаючи наганом.

На Тимоша Стояна, одначе, наган враження нібито й не справив. Спокійно підходить він до старшини.

— Ім'ям українського народу? Хто сказав?

На одну хвилину запала тиша. Всі солдати й гайдамаки прикипіли очима до двох суперників, мовчки стискаючи зброю напоготові.

Стоять, міряють очима один одного. Стоян і старшина, кожен по-своєму. Сторопів старшинаг і вже наган у руці збувся певності, але знак своїм все ж таки подав.

Змахнув рукою Тиміш — теж дав знак своїм.

Зараз може початись громадянська битва.

Відсуваються двері теплушки — в теплушці кулемети, направлені на гайдамаків.

Відсуваються другі двері — кулемети.

Треті — кулемети. Четверті. П'яті — кулемети.

Увага! Рушив поїзд. Залишились позаду гайдамаки.

Біжить земля.

Миготять солдати, гвинтівки, гармати.

Біжить за поїздом машиніст, з відчаєм розмахуючи руками. І хочеться крикнути йому: "Братці, зупиніться, що ж ви робите! Загинете! Вріжетесь усім составом в тупик, так що й кісток ваших ніхто не збере. Не зустрінуть вас ні матері, ні жінки, ні діти. Стоятимуть вони на перехрестях, тужно вдивляючись удалину, перепитуючи в тривозі подорожніх, проклинаючи війну".

А поїзд мчить на всіх парах прямісінько на Київ. З уклону пішов поїзд, тільки ніхто поки про це не знає,— ні в ешелоні, ні на паровозі.

— Крути, Гаврило!

Затирликала солдатська окопна гармошка. Миготять сади, поля, городи.