Арсенал - Сторінка 4

Але батькам тепер не до дітей вже. Увага!

Треба зірко пильнувати пітьму!

Міністрові не сидиться в кабінеті. Але треба сидіти. Зараз має початись.

Робітник біля гармати плюнув на долоню, потирає руки.

Тихо! Чує міністр в кабінеті, як калатає його старе склеротичне серце.

Єврей-швець скрадається до вікна. Жалюгідна халупа.

Застиг міністр біля стола, подавшись вухом убік, оком — навскіс. Зростає тривога. Весь — слух.

Наслухає чиновник. Увага, чиновнику! Тиша перед бурею.

Шевче, відійди від вікна! Краще тобі відійти, чуєш?

Старий чиновник розгублено забігав по килиму, зовсім спантеличений, тре скроні.

Робітнича родина. Події гримнуть от-от, цю хвилину, цю секунду, мить.

Ось робітник біля гармати вже скручує цигарку. Зараз вогонь — і...

Обличчя в міністра стає тривожнішим і тривожнішим.

Ширить тривогу телеграф. У телеграфістів швидкі руки.

Такі самі нервові, прудкі руки на телефонній станції.

В нічній тиші зупиняється кран, що досі обертався поволі. Поночі, тож невідомо, яку роботу він виконував, тільки зупинка його стає нестерпною. Хочеться, щоб уже почалось.

Хвилюється міністр. Ривками чергуються його портрети.

Праворуч.

Ліворуч.

Вперед.

Вперед! Ближче!.. Годі! "Арсенал".

Пильно вдивляючись у пітьму, зводить гвинтівку арсеналець.

А вдома його добра матінка плете теплу шкарпетку. Не спиться матері.

Проходить загін синьожупанників темною вулицею. Вороги оточують "Арсенал".

Почалось. Підіймається рука. Гармата!..

Давай!

Постріл.

Заметушились гайдамаки. Застрочили звідусіль кулемети, розкраяли тишу.

По домівках хвилюються.

Певно, гарматні постріли йдуть один за одним.

Як вовча зграя, мечуться в пітьмі вулиць гайдамаки.

Паніка в міщансько-буржуазному домі.

Гайдамацький загін мчить у темряву. Гаснуть іскри з-під кінських копит.

Старий єврей-швець злякано відвертається від * вікна. Він збагнув, що це стрілянина. Він так і каже своїм домочадцям:

— Здається, вони вже стріляють.

Живе швець десь на протилежній околиці міста. Постріли десь далеко. Безлюдна вулиця.

Поволі переходить вулицю безногий інвалід імперіалістичної війни.

Настав сірий морозний ранок. Життя в місті геть змінилося. Дослухаючись до цокотіння кулеметів і вибухів бомб на Печерську, на вулицях біля звичайних колодязів стояли довгі черги за водою.

Обивателі, чиновники, що так недавно горлали на площі славу Центральній раді, стоять з глеками, розгублені, злющі. Розгублені й люті жінки. Що буде?

Поступово починається лайка.

Жадібно п'є воду чиновник з відра.

В "Арсеналі" стрільба ніби трохи вщухла.

Біжить дружина робітника, несе чоловікові обід.

Але ось гримнули постріли з усіх боків. Розбігається черга. На площі лежить мертвий чиновник з порожнім глеком.

Лежить перед "Арсеналом" вбита дружина робітника. Посуд побився, хліб викотивсь на брук.

Битва гримотить по ярах та кручах. Наїжились багнетами прилеглі до "Арсеналу" будинки й цілі квартали. Супротивників майже не видно. Тільки безперестанні кулеметні черги та залпи ворожих батарей оповіщають про розмір і завзяття бою.

Поранені заповнили вже весь арсенальський госпіталь.

Поранені бійці, поранені в руки, ноги. Кругом забинтовані голови. Втомлені, виснажені обличчя.

Сестри-жалібниці — дружини робітників. Одна з них пише листа біля ліжка пораненого. Проказує боєць останні свої бажання:

— Кланяюсь низьким поклоном... Пише поклони сестра.

— І ще кланяюсь вам до сирої землі...

Пораненому пригадалась казарма, пригадались промови офіцерів, політиків, агітаторів. Певно, довго гнобила бідність його рід. Цілі століття злигоднів викарбували на ньому свої сліди. Як важко було йому скидати з плечей цей тягар:

— І питаюся вас я, чи можна вбивати буржуїв на вулиці, якщо озброєні мені трапляться?..

І тут увірвалося його життя. Сестра кладе листа в конверт.

— Адреса яка? Кому посилати листа?

Лежить мертвий боєць. Так і не почувши, звідки він родом,— з Запоріжжя, Рязані чи з далекого Сибіру,— сестра поволі виймає листа з конверта. І, ставши край постелі над мертвим, читає листа всім нам:

— Кланявся вам до сирої землі...

Читає суворо, на очах — сльози: — І питав усіх вас, чи можна...

І, ніби на відповідь товаришеві, кинулись робітники-ар-сенальці на контрреволюцію, в контратаку, в багнети! Можна!

ЧАСТИНА ШОСТА

Забіліли сніги навколо Києва, загуляли хуртовини.

Край села, біля одинокої хатини,— мати й дочка. Вдивляються в сніжну далину,— чи не принесе хто вісточку, а чи живий-здоровий і де він.

Пролітає кінний загін червоних партизанів.

Криваві бої йдуть під Бахмачем, Ніжином. У великих трудах і жертвах визволяється Україна від куркулів та поміщиків.

Замели сніги залізничну колію між Києвом і Ніжином.

Уздовж колій розтяглися по степу червоногвардійці довгим ключ'ем. Ідуть на допомогу "Арсеналу". Ідуть з денними й нічними боями, залишаючи на рейках колій убитих і замерзлих своїх товаришів.

А край села степова далина прикувала до себе очі матерів.

Похиливши голови, дві жінки ждуть не діждуться, як у пісні чи в стародавній думі.

П'ятеро засідланих коней проскакало без вершників. В тривозі озирають білі простори коні. Де їх вершники?

На залізничних коліях замерзлі.

Біжать, розбігаються посиротілі, безпритульні коні.

Ось один вершник лежить на снігу, прощається з товаришами. Так, як у пісні:

— Гей, ви, брати мої, товариші бойові...

Стоять товариші, низько похиливши голови. Помирає їх улюблений командир Андрій Федорченко.

— Чотири роки служби й чотири війни пройшов... Дивляться бійці на вмираючого товариша, і вмираючий

у чистому полі дивиться востаннє на товаришів і на коней, що стоять в артилерійській упряжці.

— ...і рік гражданки, брати...

Суворі й задумливі обличчя в товаришів. Молодший їздовий Тягнибіда відводить очі набік, щоб приховати сльози.

— Поранив мене кулею Петлюра, і чую я свою геройську смерть.

Біліють губи. Останні слова:

— Поховайте мене вдома. Тут недалечко, півгодини дороги. Дев'ять років не бачив я дому. Тільки поспішайте, брати,—"Арсенал" чекає.

Наділи шапки товариші. Зглянулись між собою. Кладуть померлого на лафет, прив'язують вірьовками.

Гримить бій в "Арсеналі". Залізним кільцем оточила його контрреволюція. Безсонні й безстрашні, кидаються робіт-ники-арсенальці в контратаки. Батьки забули про дітей.

Сніжною рівниною мчать артилеристи — три вершники, шестеро коней.

Мигтять сніжні ліси, степові простори України.

— Гей, ви, коні наші бойові!— голосно гукає перший номер.— Поспішайте ховати товариша нашого, славного бійця революції!..

І здається — відповідають коні:

— Чуємо!.. Чуємо, господарі наші! Летимо всіма двадцятьма чотирма ногами!

Випластувались коні над снігами, миготять намети, стовпи.

Везуть на лафеті мертвого Федорченка додому.

В "Арсеналі" б'ються вже на мосту. Вже вриваються гайдамаки в "Арсенал".

Мчать коні.

А за селом над свіжою ямою стоїть, покірна долі, тиха й добра Федорченкова мати. Мчать коні.

Мчить червона кіннота на підступах до Києва.

Застигла мати край могили. Підлітають бійці. Привозять Федорченка-сина.

Стали. Біла пара клубоче над кіньми. Все кличе до руху — швидше, швидше!

Летить сніжною республікою кіннота.

Так! Поклали бійці товариша на мерзлу землю перед матір'ю край самої ями. Що сказати матері? Як пояснити? Чим потішити?

Скоріш, скоріше б сказати їй:

— Маєш, мати, пояснювати ніколи. Революційне наше життя і смерть.

І знову мчать навздогін кінноті, на Київ. Блискотять сніжні простори.

Не встигла мати привітати гостей, ані сльози зронити, озватися до них жалібно: "Ой синочки мої, голубчики..."— як герої вже зникли в голубій імлі, тільки їх і бачила.

Помчимо і ми за ними на Київ.

Ось безлюдна вулиця. На вулиці гуркоче броньовик "Вільна Україна". Порожньо навколо. Один тільки забитий робітник лежить між трамвайними рейками.

Гуркоче "Вільна Україна". Стугонить земля. Здається, от-от розчавить робітника сліпе громаддя. Але ні, обминає. Тоді робітник вмить підводиться й швидко кидає бомбу. Став броньовик.

А кіннота вже на околицях міста.

Знищивши бомбою броньовик, сам робітник не встиг зникнути. Схоплений гайдамаками, він стоїть вже на допиті в штабі петлюрівців. Ось ведуть його, засудженого, в порожній сарай. Виконує вирок над ним один з ораторів, що так завзято виступав на всечиновному торжестві біля пам'ятника Богданові.

— Ти перекинув нашу "Вільну Україну",— каже він робітникові, піднімаючи наган. В його очах за склом пенсне змагаються ненависть і страх. Тремтить в його руці наган, і в голосі, напевно, теж тремтіння.— Стань... лицем до стінки, щоб я міг убити тебе в спину.

Повертається робітник, мовчки іде до стінки. Переляканий оратор цілиться йому в потилицю і не має сили вистрілити.

Вже вдираються гайдамаки в "Арсенал".

Але кіннота наближається до Києва. Кіннота!

Робітник різко відвернувся від стіни.

Чому ж не стріляє ворог? Чому ж тремтить його рука?

— А якщо я підійду до тебе, нікчемного й мізерного? Якщо я зажадаю пострілу не в потилицю, а в око? Ну ж бо, наводь свій тремтячий наган. Чуєш, як сніг рипить? Це вершники — брати мої линуть мене виручати. Стріляй в лице, чого ж ти став? В очі стріляй! Не можеш?!

Затремтіли в оратора руки. Забігали очі. Одвисла щелепа. Чорт його знає, вилетіли всі думки з голови, і всі слова, й почуття, всох язик, тільки мізерний високий трудний звук бринів десь усередині, та й не звук, а відчуття безсилого звуку.

— А чому я можу?— чує оратор голос робітника. І вже робітник наближається до нього, впевнено відбирає револьвер з закляклої руки.

Пропав! В ораторових очах порожнеча. Судорожно сіпає збезсилілими пальцями уявний курок. Ніколи.

Наган в робітничій руці. Постріл. Куля в пенсне. Все.

В дворі "Арсеналу" величезна купа димучих снарядних гільз. На смерть стоять пролетарі за свободу.

Сарай перетинає сонячний промінь. Лежить той, що пропав за панство. Над ним бомбометатель з наганом у руці.

ЧАСТИНА СЬОМА

Настала ніч. Не шкодували оборонці "Арсеналу" ні праці, ні крові. Сімдесят одну годину не сплять дружинники. Три дні й чотири ночі безперервного бою з офіцерством і гайдамаками стомили робітників. Багато поранених, багато вбитих. їх нікому й ніколи ховати. Лежать поранені, закляклі на морозі, посміхаються в вічність.

ГОДИНА СІМДЕСЯТ ДРУГА

Лежать навколо гармати вистріляні гільзи.