Багато, багато, багато попелу - Сторінка 2

Той на мить завагався, потім узяв і знову притис до грудей. Кров його не злякала, й лизати її він не став, але одна крапелька таки впала на підлогу. Другий з однакових провів ту крапельку ласим поглядом.

— І... що? – запитав по паузі перший.

Кремезний знову ворухнув бровою, й однаковий трохи сахнувся, але не до кінця. Так, позначив, що ієрархію не порушує, бунтувати не збирається, але відповідь на запитання хотів би почути.

— Нічого, — сказав кремезний. – Як тільки бабахнули в коридорі, сховалось під шафу. Бачило лише ноги. Великі ноги, сорок п'ятий або навіть шостий. У черевиках. Не в берцях. І ще джинси. Оце й усе.

Однаковий кивнув і здав трохи назад – мовляв, дякую, залишаюсь вірним членом зграї... якщо, звісно, випадково не підставите горло. Тоді вже не втримаюсь, а хто втримається?

— А що з ним робити?

Кошеня нявчало й притискалося до його грудей.

— Собі забери.

Експерт покинув і відеокамеру й тепер вовтузився з валізою біля вікна. Були у його валізці слоїки з рідинами та порошками, ампулки-пробірочки прозорі та непрозорі, хитра електроніка... але експерт витяг щось схоже на тонку підзорну трубу й прилаштовував її на штативі.

Однаковий глипнув очима, потім знову перевів їх на кошеня.

— Так здохне ж.

— Не здохне, — буркнув кремезний. – Я зовсім трішечки взяв.

— Так з голоду ж.

Кремезний гмукнув.

— Ну то годуй.

— А якщо знов у відрядження?

— Ну то знайди когось, щоб попіклувалася.

— Гм, — сказав однаковий, і на кілька секунд випав із реальності.

Експерт прилаштував трубочку й займався, якщо збоку дивитися, повною дурницею – крізь трубу розглядав вулицю, майдан та стіну будинку з протилежного боку. Робити це було, мабуть, страшенно незручно, бо штатив не давав розвернути трубку більше, аніж на тридцять-сорок градусів.

Правильно робив. Те, що імітувала трубочка, теж не могло бути розвернуте на більший кут – довгий ствол заважав. Деякі куточки майдану лишалися для трубочки недосяжними.

Отже, стріляли не лише звідси.

Хто б сумнівався.

Експерт рухав трубку не зовсім навмання, а впорядковано – крок за кроком, сектор за сектором. Як наче старанний вояк за станковим кулеметом. Виставив одну дистанцію, зняв з дошки один ряд фігурок. Виставив наступну – і зняв ще один.

Так і треба, але інструкції писалися для іншого часу. Коли можна було не поспішати.

— Ану дай на хвилинку, — неголосно сказав кремезний, і експерт без жодного слова відсунувся вбік.

Кремезний відпустив гвинти й розвернув монокуляр у явно заздалегідь відомому напрямку. В полі зору ковзнув асфальт, за ним плитка, дерево, шість запалених лампадок і купа живих квітів біля тих вогників.

Перехрестя монокуляра завмерло на рекламному щиті. У правому верхньому куті виднілася дірка. Якби щит був з паперу або хоча б із не дуже цупкого картону, то можна було б припустити, що дірку зробили пальцем.

Але щит був із полікарбонату. Не те що пальцем, а навіть цвяхом не відразу проб'єш.

Крізь дірку виднілося чорно-сіре – майже таке, як асфальт пообіч, але трохи чорніше. Як наче щось розлили на цьому асфальті.

Не врятували щити. Ані рекламний, ані ті, що тепер акуратною пірамідкою стояли біля лампадок. Не могли врятувати.

Хто б сподівався.

— Пішли, — неголосно кинув кремезний і рушив першим, а однакові мало не зіткнулися у дверях. Утім, вони б не зіткнулися. Навіть при тому, що перший мав кошеня у руках.

Вони б не зіткнулися, не зачепилися об одвірок, не зашпортнулися б на задертому килимку, не змели б незграбним рухом якусь дрібничку зі столу. Не траплялося в них жодних незграбних рухів, а траплялися лише точні, виважені, а ще – напрочуд швидкі. Не завжди, звісно, а лише за потреби. У повсякденному житті – навіщо дарма витрачати енергію?

— Давай я собі заберу, — кинув другий на кошеня. Завважив проблиск здивування у сірих невиразних очах товариша й пояснив. – Щоб не здохло.

— Обійдешся, — незадоволено буркнув перший. – Прогодую.

— Так тобі ж ніколи.

Перший замислився, мабуть, хотів якось дотепно відшити, але не встиг.

— Тобі теж буде ніколи, — долинуло спереду, від кремезного. Той був уже на нижньому майданчику сходів, але почув.

Хто б дивувався.

Кремезний зробив ще два кроки й додав – неголосно, наче й не сказав, а зітхнув:

— Усім буде ніколи.

На вулиці було холодно. Зазвичай у цю пору року було також сіро, але зараз ні. Вулиця практично тонула у квітах й різнокольорових лампадках. Якби хтось не знав, з якого приводу ті вогники блимають, то міг би навіть замилуватися.

Але всі знали.

Хто б тут чимось милувався, якщо кожен вогник позначав смерть!

Біля рекламного щита, точніше, біля дерев за ним кипіла робота – кілька чоловіків, також майже однакових, маленькими пилочками вирізали щось із дерев. Біля ще одного дерева, черга до якого ще не дійшла, прилаштувалася інша група – з великою камерою на тринозі. Чоловік, чи то лисуватий, чи то дуже коротко стрижений, у дорогому сірому костюмі та при червоній краватці щось упевнено бубонів у камеру. Розвернувся до стовбура й став прикладати лазерну указку до свіжого шраму на боці дерева. Шрам був широкий, і дозволяв прикласти що завгодно десятком різноманітних способів. Чоловік, пововтузившись, вибрав такий, щоб промінчик затанцював на готелі, що височів над Майданом.

— Ааатлично, — сказав він із характерним акцентом. – Вааван, готов? Снимай. Итаак, наашей группе удалось неаапровержимо дказать, что стрельба велась из гаастиницы, нхаадящейся пзаади атакующих мяатежников...

Кілька перехожих поглядали на знімальну групу недоброзичливо, деякі навіть кулаки стискували, але не чіпали.

Група була б дуже, дуже рада, якби її зачепили. Навіть якби побили б. Навіть якщо добряче, хоча на цей випадок поруч крутилося ще кілька немаленьких хлопців, на перший погляд ніяк із тією групою не пов'язаних.

Більш того – ватажок групи, той, у костюмі, був би не дуже засмучений, якби когось із підлеглих розірвали на клоччя. Хоча, звісно, не його. Ні в якому разі не його! А якби ще процес розривання вдалося зазняти на камеру, то він став би взагалі щасливішим, аніж будь-коли раніше. І багатшим.

Не розривали. Стискали кулаки, можливо, крадькома шкірили ікла.

Дурний звукооператор бовкнув якось, що то вони зі страху. Ми-ж бо, мовляв, представники наддержави!

Керівник групи мав дещо інші думки з цього приводу, але мовчав. Хай думає, хай навіть і верзе дурниці. Якщо таки кинуться, то хай з почнуть з найтупішого. Може, інші встигнуть якось утекти, хай навіть не всі.

Час від часу керівникові снилося, що він таки передав куті меду. Що дістав усіх, абсолютно всіх – і тих, кого годував новинами та сюжетами, і тих, кого тут знімав. Що не витримали нерви у цих істот, що хтось із них таки кинувся, перетворився на миттєву напівпрозору тінь, на мереживо зі світла та сутінків, тільки дуже швидке мереживо, швидке та гостре – тільки-но було там, а за мить уже тут; тільки-но стискувало губи, аби не блиснути іклами, а за мить ікла вже патрають горлянку.

Так, на місце розірваного прийдуть сто інших, уже не з камерами, а з автоматами, випромінювачами й бронетранспортерами; так, організація буде кращою, аніж у цих; так, у пропорції сто на одного можна й повоювати; так, є шанс навіть перемогти й повернути собі "исконные земли" аж до самого Ла-Маншу, але розірваному від того легше не стане.

Він ніколи й нікому не розповідав про цей сон, навіть психоаналітикові, якого пробував відвідувати декілька років тому; а сон тим часом приходив частіше й частіше, і кінчався тим, що ковдра летіла на підлогу, а коханка жахалась від крику "Вони йдуть!.."

Може, тому вони й мінялись так часто, оті коханки? Бо після такого сну кохання вже не хотілося...

Кремезний мовчки пройшов біля камери, навіть погляду в її бік не кинувши.

Попід різнокольоровим килимом із квітів та лампадок угадувався ще один колір – чорний, а на кожному кроці з-під ніг хмарками піднімався легесенький, прозорий, ледь помітний, але все-таки попіл.

Трохи далі піднімалися барикади, але кремезний туди не пішов. Він там бував регулярно, ще як тільки все починалось.

Хто ж знав, що цим закінчиться.

Він на мить зупинився, наче спіткнувся – не об камінь спіткнувся, а об думку перечепився.

Хто знав, хто знав...

Та всі знали! Всі здогадувались, що ця проява на троні рано чи пізно, а таки розлютить людей настільки, що полетить разом із троном.

І людей розлютить, і нелюдей.

Потреба у барикадах минула, й на щонайближчій уже працювали над тим, щоби проходи розширити. Люди та нелюди – вперемішку, хто в рукавицях, хто без, хто забинтований, хто із замотаними чорним очима – дісталося, мабуть, ультрафіолету, коли стріляли; може регенерує, а може й так дісталося, що все життя доведеться кажанчиком, кажанчиком... "Піііі!.." – й слухай, що прилетить у відповідь. Прожити можна, але хіба то життя?

Втім, багато хто із загиблих, мабуть, погодився б і на таке.

Кремезний бував на майдані, коли всі ще були живі. Коли ще тільки галасували, співали, махали прапором та читали вірші зі сцени. Це було весело й здавалося абсолютно безперспективним.

Бував пізніше, коли раптом о третій годині ночі комунальникам заманулося встановлювати ялинку. Безгучною тінню ширяв він майданом та навколишніми провулками, й раз-по-раз стикався з таким ж тінями – і битими, і тими, що били. Стикався, звичайно, поглядом, бо такі як він не стикалися не лише в дверях, але й на швидкості ластівки в небі.

Не бив. Спостерігав. Не схвалював, але й зробити нічого не міг.

Був, коли наступного дня на місці розгрому зібрався натовп у тисячу разів більший. Також не схвалював, і так само не міг нічого зробити.

Спогади лізли б у голову й далі, але в кишені забілімкала мобіла.

— Ну, алло, — сказав кремезний у трубку й почув радісний, напрочуд радісний, голос експерта... хоча, здавалося б, чому тут радіти?

Було чому.

— Є! Знайшов!

Настільки був радісний голос, що навколо почали озиратись.

— Іду, — коротко буркнув кремезний у відповідь, і збрехав. Не пішов, а побіг.

Експерт і справді перевершив себе – знайшов навіть не волосинку, не краплинку поту, і не відбиток пальця. Значно цінніша була його знахідка, хоч і геть непомітна. Натомість обличчя стало аж сірим, і лише навколо очей розпростерлися темні плями – як наче у панди.

Дуже некорисна для здоров'я була задіяна ним метода.