Басаврюк ХХ - Сторінка 2

- Білий Дмитро Дмитрович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Першим біля панка опинився сотник Кожух, завжди спокійний і насмішкуватий кубанець, студент Української Сільськогосподарської Академії:

— За здоров’я кажеш, собачий сину?

— А що, хлопці, пом’янемо батька? — пролунало багатозначне запитання чотаря Макаренка.

З-за чиєїсь спини я побачив, як обличчя панка поступово змінює колір з бурякового на попелястий. Зважаючи на багатомовну мовчанку, я зрозумів: ще хвилина і панок розлетівся би на такі дрібні частини, які не знайшло би все ГПУ і ВЧК разом узяті.

— Давайте, панове, з цим простіше буде, ніж з Будьоним!

Немов холодний дощ впав зі стелі на наші голови. Спокійний, трохи іронічний, але в той же час і безмежно сумний голос нас отверезив. Всі озирнулися — незнайомець все так же сидів за столиком перед кухлем пива і дивився на нас. Погляд його був холодний і пронизливий, він проходив крізь нас і, в той же час, притягував, немов тільки він міг дати відповідь на всі наші питання. Стало дуже огидно і за нашу безсилу лють, і за нашу розгубленість, боляче за наше безсилля і нашу самотність. Ми раптом побачили себе збоку, —два десятки ветеранів Армії, яка кинула виклик всьому ворожому світу, збираються мститися напівмертвому з переляку п’яниці.

Тільки Кожух, який всі справи в своєму житті доводив до завершення, обережно розгорнув вже абсолютно тверезого панка і могутнім копняком надав тому такого прискорення, що той вже за годину міг звітуватися в Кремлі про стан справ в Чехословацькій Республіці.

Через годину кав’ярня вже була порожня. Господар, пан Длугош, витирав кухлі, із вдячністю поглядаючи на незнайомця, який врятував його заклад від небезпечного скандалу. Я теж почав збиратися додому з останніми відвідувачами. Як завжди, ми були вдвох — серед нашого об’єднання я досить щиро заприятелював із сотником Кожухом.

Кожух походив з кубанських козаків. Почав воювати з 1914 року, у царській армії дослужився до чину підосавула і в 1917 році, повертаючися з фронту, пристав у Києві до загону вільного козацтва, з яким і пройшов всіма шляхами Боротьби. (Нам всім тоді здавалося, що ми вже пройшли до кінця ці шляхи. Якби ми знали, що головним шляхом нам ще доведеться пройти!) Тоді сотник Кожух ледь не на всю Армію прославився своєю впертістю і дивовижним вмінням знаходити вихід з будь-яких карколомних обставин. Як це водиться, в розповідях про нього, вже тяжко було відрізнити справжні події від вигадки. Але те, що Кожух вивертався з найнеймовірніших пригод, було незаперечним. Він належав до числа тих небагатьох, що повернулися з Другого Зимового походу.

В 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, майнув з п’ятьма такими ж відчайдухами на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого і заплутаного шляху. Його заганяли як вовка найкращі чонівські загони, а кубанський сотник все вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, вбитих комуністів та комунарів. Через рік, влітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, в скривавленій сорочці. За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському роз’їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.

Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії під керівництвом свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії. Сотник надзвичайно сильно цікавився історією, і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.

З полтавчанином Донцем я познайомився під Замостям. Нашу сотню кинули навперейми кінноті Котовського, ми влетіли на заболочене після дощу поле, і червоні батареї почали гатити загрузлих козаків. Кінь врятував мене, вставши дибки і прийнявши в себе півпуда картечі. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як чиясь могутня рука висмикнула мене з-під забитого коня, і через мить я вже біг за конем якогось козака, тримаючись за стремено. Так доля звела мене з Донцем.

Ми з Кожухом розплатилися з Длугошем і вийшли на темну вулицю — далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з впорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент-агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чий чоловік загинув десь у 1919 році, рятуючи Сибір для Колчака. Подейкували, що суворому сотнику було легше відбитися від всієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії.

Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами.

— Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?

Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, невільно підхопивши вишуканий стиль незнайомця.

— Чим зобов’язані увагою з вашого боку, пане?..