Басаврюк ХХ - Сторінка 9

- Білий Дмитро Дмитрович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Я в котрий раз озирнувся навколо. Хтось до мене тут вже добряче попорався. Напевно, всі схованки були знайдені. Робочий стіл господаря в пошуках секретних схованок був розтрощений ледь не на сколки. На стінах темніли чисельні подряпини від простукування в пошуках порожнеч.

Все ж надія на якусь знахідку, що допоможе нам, не залишала мене. Я поклав долоню на стіну, озирнувся на череп і раптом збагнувши, підійшов до отвору комину. Він був досить широкий, і я зміг навіть зазирнути в середину. На мене одразу повіяло сильним протягом. Долонею обережно провів по м’якому шару сажі, яка покривала внутрішню викладку димаря.

Ретельно, камінь за каменем, почав перебирати руками внутрішню частину комину. Сажа, яка сипалася на мене, забивала горлянку. Я добряче змерз і декілька разів вилаяв себе за впертість, але пошуки не припинив. Все було марно. Мені довелось повністю стати в комин. Я вже остаточно вирішив кинути це копирсання в сажі, як один камінь, до якого я ледь дотягнувся, подався. Пальцями я відчув, що він не був зацементований, як інші. За допомогою ножа мені нарешті вдалося виколупати його з димаря. Я засунув руку в нішу, яку прикривав камінь. Там лежав цупкий згорток.

За хвилину я вже стояв посередині кабінету. Наскільки зміг, отрусився від сажі, з насолодою дихаючи відносно свіжим повітрям. В руках у мене був обережно загорнутий в тканину і перев’язаний шовковою тасьмою пакунок. Розкривати його я зразу не став і відправився до зали. На дворі вже панувала темрява. Пошуки в комині остаточно мене добили. Бучма уставився на мене, притрушеного сажею, але я нічого пояснювати не став, ледве проковтнув шматок смаженого голуба і миттєво провалився в забуття.

Здалося, що спав я не більше хвилини. Хтось трусив мене за плече. Насилу продерши очі, я побачив над собою бліде обличчя Зозулі.

— Пане полковнику, пане полковнику!

Вхідні двері до вітальні, старанно закладені широкою дошкою, здригалися від одноманітних ударів.

10 (Упир)

В сусідній кімнаті бісилися коні. Чути було, як трощиться паркет під їх копитами. За вікном чорніла ніч. Краплі дощу падали через розбите вікно на підлогу. Сухомлин присів біля скорострілу та пересмикнув затвор. Зозуля і Бучма вже стояли, наставивши гвинтівки. Хтось повільно, через рівні інтервали грюкав у двері. Я витягнув револьвер і кивнув Бучмі. Той обережно підійшов до дверей і запитав:

— Кого там лихий несе?

Удари припинилися. За дверями хтось глухо сказав:

— Відчиняйте, це я.

Бучма озирнувся на мене:

— Немов Петренко.

Якусь мить я вагався, але наказав відчинити. Зозуля розкрив двері. На порозі кімнати стояв Петренко. Його бекеша з піднятим коміром була густо замащена землею. Шапка насунута на брови. Обличчя було надзвичайно виснажене, впалі очі зосереджено і похмуро дивилися на нас.

Козаки, з явним полегшенням, в один голос розпитували Петренка про його зникнення. Той коротко відповідав: "Заблукав, ледь вас знайшов".

Я накинув на плечі шинель і присунувся до вогню у комині. Зозуля і Бучма знову лягли спати, Сухомлин відправився заспокоювати коней. Петренко сидів біля вікна і мовчки дивився в темряву. Раптове почуття гострої небезпеки охопило мене.

— Лягай спати, Петренко! — звернувся я до нього. Той повернув голову в мій бік. Погляд був порожній і байдужий:

— Дякую, пане полковнику, я вже виспався.

Я дивився у вогонь. Тепло від нього заспокоювало, наганяло приємне розслаблення. Мені снився сон. Вперше за ці божевільні дні. Уві сні були квітучі сади і музика.

Я прокинувся від жаху, який увірвався до мого сновидіння.

Вогонь згас, у темряві за вікном завивав вітер. В кімнаті нічого не було видно. З кута, де спав Зозуля, доносилися моторошні звуки — здавалося, що там собака гризе кістку. Я нахилився над комином і сунув туди суху гілку. Мерехтливе полум’я освітило кімнату, і я побачив Петренка, який, сидячи над тілом Зозулі, гриз його горло. Упир зупинився і повільно повернув голову до мене. Все підборіддя, шия і груди його були залиті кров’ю. Мене наскрізь прошив божевільний зосереджений погляд. Я схопився за револьвер, який лежав поряд. Щось на зразок моторошної посмішки скривило рота колишнього козака, і той миттєво кинувся на мене. Я відкинувся навзнак і ледь встиг натиснути на гачок. Шість пострілів впритул з тяжкого "бравнінга" відкинули упиря до стіни.

З сусідньої кімнати прибіг Сухомлин, тримаючи напоготові скоростріл. Поступово розвиднювалось. Петренко лежав навзнак біля стіни. Раптом він підняв голову і почав повільно вставати, очі його вперлися в нас. Я відчув, як моє волосся на голові стає дибки. З його горлянки вирвалося звіряче гарчання, і він знов кинувся на мене. Сухомлин закричав, і його крик потонув у торохкотінні "льюїса". В напівтемряві я бачив, як з широкого жерла скорострілу виривається червоне полум’я, як з грудей Петренка летить клоччя бекеші, як він в корчах б’ється під зливою свинцю на підлозі. Вистрілявши всі набої в свого колишнього товариша, Сухомлин з жахом кинув розпечений скоростріл.