Бех-Аль-Джугур

Англійське військо прийшло до Бех-Аль-Джугура у вівторок 26 лютого, в обід. Се були резерви: вони, може, з місяць тільки як рушили в похід. Вперше були вони на війні; бех-аль-джугурці були перші вороги, котрих вони надибали. Капітан Годіс, що був за ватажка у цьому маленькому війську, де разом з погоничами, з крамарями, з кухарями не було й двісті чоловік, послав сурмача з білим парламентарським прапором сказати джугурцям, аби піддались доброю волею.

Але джугурці не схотіли. Вони навіть не пустили у своє село товстого червонопикого сурмача, рудого дядька, напів-жида, напівараба. Вже заздалегідь дійшли до них звістки, що кляті бузувіри — інглізи — прийшли руйнувати оселі правовірних. Крамарі, що іноді їхали через село, розповідали всякі страхи про них — про попалені села, зруйновані мечеті, про побитих, порізаних людей, але ще більше розказували про великого пророка Аллаха — Магді, що були всякі великі чудеса і знамена у Мецці, коло могили Магомета, що премудрі люди знайшли в Корані пророчення, очевидячки про Магді, — що він зруйнує царство невірних і заснує велике довічне царство підданців великого Пророка. Вечорами на порогах аж за північ сиділи купками діди й чоловіки, вернувшися з поля, — бо тут усе були хлібороби, — й довго балакали, віддихаючи в холодку, міркуючи про інглізів та великого Пророка, оповідали всякі чудасії. Вони не боялися, що інглізи йдуть на них, — звістки про святого Магді втішали їх, підкріпляли, дух в них розпалювали: вони раді були усе знести, усе потерпіти від інглізів для свого пророка, для свого царства. Чудно було б почути сих тихих селян-хліборобів, що увесь свій вік, здається, нічого не бажали, окрім — щоб хліб уродив; що нікого не ненавиділи, окрім яких-небудь польових шкідників, а тепер міркували про довічне правовірне царство, збиралися вмирати для якогось Магді, від якихсь інглізів. Думка про те, щоб піддатись ворогам, і на хвилину не залазила їм у голову… Не в одного дядька заниє серце, як гляне він на дітей, що ганяють кури по дорозі, на рідні низенькі хатки й повітки; як подумає, що все оце загине задля того Пророка, — але дядько перемагає себе й мовчки слухає, що міркує сільська рада.

Звечора у вівторок, як заходило сонце, зібралися селяни у свою бідну, невеличку мечетку і слухали тих молитв, що лопотів старий, беззубий мулла, запальний рибалка. І він, і вони мало що розуміли в тих молитвах, але слухали пильно, богобоязливо, сподіваючись завтра погинути за свого Пророка і побачити усі ті райські чуда і втіхи, про які їм розказувано стільки. Світло ліхтарні блищало, освічуючи обсмалені лиця хліборобів, зняті догори зашкарупілі руки… Очі світились вірою, страх сховався кудись на самий низ душі. У той час усе село вмерло б і не поворухнулось.

Усю ніч в селі не лягали спати. Щоб не дісталась ворогам худоба, постановили вигнати її у степ річкою, бо з інших боків скрізь стояли вороги. Воли, коні, корови помалу з нехіттю виходили, дивуючись, що це їх так рано виганяють. І напитись не дав їм араб, що виганяв їх, а погнав річкою за село, де береги розлягались і можна було вийти на степ. Але худоба не йшла; довго гукав на неї араб, довго, не слухаючи його, стояла вона, — нарешті побігла на берег. Арабові здалося, що його віл зупинився над річкою і востатнє глянув на свого хазяїна; очі в нього дивились так розумно, немов то людина була. Араб подивився услід худобі і мовчки втер сльозу на своєму зморщеному, сонцем попеченому лиці. Шкода йому стало хазяйства, паші, де щороку вивертав він гострим ралом вогкий, чорний, пахучий грунт… Він поспішаючи вернувсь на село.

Там усі готовились до бою. Рушниць на усе село було тільки дві, з кремінцями, з підставками і з перехрестями, щоб їх ставити; два дядьки, що ходили колись гайдамачити в степ, взяли ті рушниці, а решта — хто що попав: той шаблюку, той дрючка, а той — лук із стрілами.

Та не гірш свого клопотались і англійці. Се, як сказано, мала бути перша битва для них, і всі прибирались до неї. Капітан Годіс видав диспозицію дуже стратегічну, немов збирались брати Париж, або Берлін. Розставили кругом вартових, чистили зброю, згадували рідних і милих, не спав ніхто. Капітан з поручиками сидів за північ; оповідання про війну, про битви з індійцями, зулусами, бурами йшли без кінця, і під їх впливом оповідачам здавалося, що вони вже старі вояки, що то вони бились і з індійцями, і з сипаями, і з усякими страхами. Поручики вже бачили себе генералами.

Другого дня ще не світало, а все давно прибралось. Джу-гур стояв над невеличкою річкою, серед безкрайого степу. Зелені купи дерев, жовті поля, лани, гаї виразно ясувалися серед рудого степу, на котрому тільки де-не-де росли маленькі кущики бур’яну, сухі, сірі, густо запорошені. Глиняні береги нахилили своє гілля, купаючи в прозорчастих хвилях листя, тут дрібне, там широке, лапасте. Берегом, межи зеленими садками, під широким листям пальм та бананів, немов під зеленими наметами, виглядали солом’яні покрівлі маленьких хаток; межи хатками городи, а далі — широкі лани і паші, то ясно-зелені, то темні, то жовто-золоті. На селі, було, рідко кого побачиш вдень — там пусто й тихо; зате на річці — там цілісінький день полощуться, було, діти, стоїть череда; коні, воли, верблюди ховаються від африканської спеки; у сухому, гарячому, тихому повітрі гулко розходилися ревіння худоби, дитячий крик, булькання і гомін хвиль та щебетання пташок, що живуть та виводяться без ліку в густих, похилих гіллях.