Бех-Аль-Джугур - Сторінка 4
- Грушевський Михайло Сергійович -— Що ясновельможність ваша спитати його скаже?
— Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну — все…
Товмач повернувся до араба, й морда в нього з лисячої зараз вовчою стала.
— Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси? А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси?
Старий мовчав.
— Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?
— Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!
— Ой, не дурій, старий! — завищав товмач. — Зараз скажу. Так тебе катуватимуть… викинуть тебе собакам… От скажу…
Голова в старого аж затряслася спересердя.
— Кажи! — гаркнув він. — Та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви усі, бузувіриї Йде великий Пророк, він розіб’є, поб’є, розкидає вас по полю, й трупи ваші обгризуть собаки!
Товмач ще гірш завищав і сказав Годісу:
— Ваша ясновельможність! Цей дурень не тільки не каже, про що питає ваша ясновельможність, але лає вашу мосць і всіх інглізів і королеву, — так лає, що й не можна навіть сказати…
Компанія насупилася і глянула один на другого.
— Та ти скажи йому, — навчав Суфлі, — що ми прийшли не різати їх та бити, а піднести їх, ширити просвіту та культуру.
— Слухаю мосць вашу… Ти, чортів діду, даєш гроші, чи ні? Бач, як вони визвірились на твою голову паршиву! Дід знову почав клясти і лаяти.
— Він не перестає, все лає та пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої, — оповідав товмач, — каже, що цей ланець Магді, нехай розіб’є Аллах його голову, своїми ногами прийде незабаром та й переб’є усіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне…
— Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра повісьте! — сказав Годіс, наливаючи собі вина.
Товмач пішов з покою з арабом, щось кажучи йому на вухо й хижо скрнвившися.
— Оце-то прикро, як за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо — оці дурні ще нас ненавидять, лають, кле нуть… Чисті звірі! — розводив кореспондент.
— На це мусимо бути приготовлені: найвищі добродійства стрічано ненавистю або сміхом, — потішав капелян.
— Одна тільки втіха, що це минеться і вони потім самі будуть каятися і нам ще будуватимуть монументи, — знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошики, по два пенси за рядок, стояли йому перед очима.
Тільки Годіс уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби його ненавидять, як він вішає їх. Йому прийшла на гадку остання вечеря в касині, — там він частував офіцерів вином, і який тоді був добрий клярет. Таке думаючи, він і незчувся, як громада затихла і почала розходитись.
Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили джугурці, хто живим зостався, найбільше старі баби та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духа, вони стали полохливі і боязкі; потиху, аби не полошити інглізів, немов тіні, лазили по селу шукати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали неприбрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в’язали їм рани. Усе село стало «долиною плачу», якої б не занехав і Дант. Не одна мати, не одна жінка умлівала тут коло дорогого мерця, що тільки день, як був живий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кров’ю. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. У холодку і деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли… А ясні зорі, як завсігди, тихо дивились з безкрайого синього неба, обсипаючи блідим світлом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітами, і ця звичайна щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радують щасливе серце, тепер разили й додавали смутку… Краще було б, якби сховалися ці тихі зірки, якби річка наві-жено бурхала і ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гілля, покрівлі, засипаючи усе курявою…
Та бабуся, що плакала тоді під тином, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, устромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живий, — усього життя тільки й ставало на те, щоб раз у раз тихо стогнати. Мати поралася коло нього, повертала то на цей, то на той бік, бажаючи полегшити його муки; обмивала, перев’язувала йому виразки, але нічого не помагало. Він ще гірш стогнав та сердився, гнав матір; муки в нього ставали все більші та більші…
— Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись! — стогнав він. Мати з сердечного жалю аж ридала і гризла землю. Вона мучилась незгірше від сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури… «Тихо, тихо, серце, — шепотіла вона боязко, оглядаючись на світло у вікні близької хати, — тихо, тихо, тихо…» — безперестанку шепотіли її губи.
А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те блимало у нього. Скинувши мундир і чоботи, поставивши босі ноги на поперечку стільця, він писав лист додому, до своєї нареченої. Перо швидко, не зупиняючись бігло по паперу, зоставляючи рівні рядки. Раз по раз Суфлі переставав писати і, відхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, фантазував про свою милу. Він бачив чималу кімнату в оселі пана Гедисвуда, малого дідича: старе розбите п’яніно в кутку, столики під стіною, вкриті плетеними застілками, — Салина робота; великий коминок і на ньому пучок воскових квіток — також Салина робота; квітки не воскові, а живі на вікнах — Салиного хову, і багато ще всього Салиного, Салиного… Сама Салі сидить коло стола і розглядає карту Судану, втикаючи прапорцями містечка, що забрали англійці. Ця карта та лист до Суфлі щодня забирають її вечір. Вона завзято читає такі чудові арабські назвиська містечок та міст і поправляє правицею неслухняну пасму золотого волосся, що все спадає на біленьку щоку, де чорніє невеличка малинка. Як добре знає Суфлі цю щоку і цю малинку! Скільки раз влучав він просто в неї, обхопивши Салин гнучкий стан, а та наче билась та випручалась, поки, зачервонівшись, не вертала назад його поцілунків!.. А от і сам містер Гедисвуд сидить перед коминком, задерши на коминкові ґратки товсті ноги у виступцях з рудими рожами, — розуміється, також Салиної роботи. Прижмуривши очі, мов кіт, дивився він на веселе полум’я.