Без козиря - Сторінка 2

Забобонне передчуття настирливо заворушилось у його непокритій голові. Він не чув, коли від'їхав Набутідзе на пункт, але, мабуть, скоро після цього прокинувся від сирітного, не то старечого, не то дитячого стогону. Стогнало, нило й охало тоскно й безнадійно біля Набутідзевого намету. Туманов обережно відхилив полотнище свого намету й прислухався: кругом було тихо. Поміж наметами, що по горбу сіріли під густими грабами, тривожно сопла темна ніч, та за лісом, над шанцями, підпалюючи хмари, перемотувались блискавиці. "Невже це Набутідзе плаче?" — подумав він і зловтішно засміявся над його слабодухістю, але тужливий стогін розтявся вже над його головою і впав на капітанів намет. Неприємний страх пойняв Туманова. Він хотів подивитися на це тверезо, але думки ніби взялися димом, і навіть волосся заворушилося на голові. Намацавши на долівці грудку, Туманов поквапливо схопив її в руки. Обережно вилізши з намету, Туманов, увесь тремтячи, прислухався знову і з усієї сили пошпурив грудку в чорний силует намету. Грудка хуркнула в темноті, потім десь розсипалась унизу на дорозі, а сич продовжував розпачливо тужити вже на другому наметі.

Увесь день, щоб не зроджувати в собі гнітючого передчуття чогось неминучого й страшного, поручик Туманов уникав підходити до трупа, але й від свіжої могили війнуло на нього чимсь холодним і тривожним. Сірим смутком укрились обличчя й інших батарейців, коли над призначеною на вічне забуття могилою замаячив самотній хрест. Лише капітан Забачта зостався, як завжди, байдужий, урочисто спокійний і холодний. Він востаннє зробив, мов сигнал "до бою", на грудях хрест і тим же рухом розірвав привезений козаком конверт з алюром "два хрести".

Наказ був трафаретний: "17 червня о п'ятій годині ранку на фронті 11-ї армії розпочати артилерійську підготовку, а о десятій годині 18 червня піхоті перейти в наступ на висоти: Фердінандів Ніс, Обринчів ліс і висоту Дикі Лани". Третій батареї "Л" наказувалось зруйнувати все. Далі наводився точний вимір ділянки кожної батареї й умовні ознаки ракет. Закінчувався наказ відомостями про німецькі шанці, де сидять зараз зголоднілі турки, яких для зміцнення свободи, рівності й братерства треба знищити, а тому "снарядів не жаліти".

Видавши цей наказ, главковерх Керенський на багатосильному авто відбув по фронту розшукувати замість розформованих частин більш надійні, що не відмовилися б піти в наступ. До тих же полків, що після врезонювання сенатором Соколовим залишили окопи, прибув сам начальник дивізії, з'їдений міллю генерал фон дер Крок. Тиснучи перед від'їздом у штабі м'яку, спітнілу руку Корейського, генерал нарешті наважився сказати:

— Усе це, Олександре Федоровичу, ваші "декларації прав солдата". Хіба можна так підходити до людей? Руський солдат, Олександре Федоровичу, любить гострий тон і батьківську ласку, а ви хочете на смерть посилати побратимством. Нє-є-є-тс, дурниці все це! Так тільки можна послабити непохитність, міць і боєздатність нашої армії, а це і для країни, і для вашої (генерал часто заскріб підусника), я хочу сказати, для свободи, крім ганьби, нічого не готує. Для наступу в нас все готове, крім того духу. За свої полки я ручусь: у вогонь і воду вони підуть за мною, аби тільки "комітети" зуміли нам допомогти.

— Треба рятувати свободу, — сказав, хвоськаючи стеком, главковерх, — свободу й революцію, генерале, а ми вам допоможемо, чим хочете.

— Я так і поясню, і будьте певні, що рядові мене зрозуміють. Для цього потрібен тільки маленький секрет: треба знати нашого солдата.

Для зустрічі генерала полки були вишикувані в балці за Риндівським лісом. Командир бригади, забачивши на коні фон дер Крока, з тугою оглянув розхристані шеренги полків, крикнув: "Струнко! Праворуч з очей… Панове офіцери", — і галопом поскакав назустріч з рапортом.

Солдати охоче повернули в бік генерала не тільки голови, а навіть і весь тулуб. Доки начальник дивізії, крекчучи й боязко оглядаючи небо, злазив із коня, вони, щоб не гаяти задарма часу, почали ділитися своїми враженнями від його схожої на поржавілу тараню постаті.

Прийнявши рапорт, генерал з давно приготовленою посмішкою дрібушки зайшов із правого флангу і, закинувши назад голову, пискливо викрикнув:

— Здорово, молодці! — і, задоволений, що голос пройняв навіть його самого, цвілими очима обвів шеренги.

Солдати, розкривши роти, мовчки закліпали віями і з задоволенням показали свої білі зуби; тільки один, що стояв проти самого генерала, босий і без паска, виступив уперед, поставив ногу на голу п'ятку, кокетливо помахав нею перед генералом і не менш кокетливо відказав:

— Здоров, здоров, маладець!

Генерал фон дер Крок спершу витріщив очі, потім хотів розсердитись і посміхнутися разом, але тут же раптом брязнув навзнак — і на другий день його в цинковій труні відіслали в Росію.

Після наглої смерті генерала частина приголомшених солдатів, погодившись з черговим промовцем, що війна повинна бути до "побідного кінця", вернулася назад у тил, а частина перейшла в першу лінію шанців і заволала, щоб їх увесь час прикривала артилерія, навіть важка.

Артилерія від найменших "гочкісів" і до двадцятидюймових "обухівських" гаубиць причаїлась майже за кожним горбиком, за кожним кущем. Чорні пащі були вже напоготові, щоб у першу ж мить, за командою, загарчати своїми сталевими горлянками на ввесь світ.

— Але, пане полковнику, — відповів на виклик піхоти командир батареї "Л", — ви ж знаєте, що скалки від наших набоїв розлітаються на півтори версти… Ну да, не тільки турки, а й ви не всидите в своїх норах… Завтра? Ну, завтра вас там і духу не буде. А сьогодні, для розваги, може вам постукати й легка батарея.

Поклавши трубку, він сказав уже до своїх офіцерів:

— Лякають, що окопи покинуть.

— А як же сидіти тоді на нашому пункті? — запитав поручик Туманов і, почервонівши, заморгав рудими віями.

— Ну, сидіти там ніколи буде, — жартівливо відповів командир, — а потім, як для кого, так і піхота не в поміч. Хто з вас іде?

Це запитання знову наблизило той момент, що його так старанно відсували все надалі. І от знову: "Хто йде?"

Десь усередині в кожного війнуло холодком (можливо, спливла на очі могила Набутідзе), проте поручик Ергле зіскалив одне око й проговорив:

— Знову клюквочка проситься на ефес. Ex, єр, єри, ять! Давайте жеребки!

Першим тяг жеребок Туманов. Він тремтячою рукою обмацував білі клаптики, аж доки до кашкета нетерпляче сунувся й Ергле. Витягли руки вони разом, але трималися за один і той же клаптик. У кожного раптом блиснули в очах вогники й нігті врізались у папірець. І від цього із одного їх стало два. Ергле метушливо розгорнув свій шматочок. Там стояло "Передовий…" У Туманова в тремтячих пальцях зостався "пункт". Тоді решта офіцерів, захлинаючись від задоволення, відмовилась від пережеребовки.

Тягайтеся тепер самі, а ми теж без "анексій і контрибуцій".

У Туманова від образи виступили на щоках червоні плями, але десь у глибині раптом прокинулось його приховане жадання, і він уже задерикувато подивився на Ергле. Стривожений латиш намагався вдати безтурботного і своє хвилювання маскував безперестанною лайкою:

— Тягни знову, дохлий пацифісте!

Потягли. Тепер зареготався Ергле, а Туманов, сполотнілий, проговорив:

— Я чекав на це, я на це чекав… Ну, панове, — він глибоко зітхнув, — адрес знаєте, коли що, мої речі…

— Та не розводь ти завчасно панахиди. Теж герой!

— Я не смерті боюсь, а бути на все життя скаліченим.

— За тебе й так ніхто не віддасться, Володю.

— А будеш героєм, то, може, хоч на хрест хто позаздриться.

Невчасні жарти егоїстично веселих товаришів остаточно образили Туманова. Він виструнчився, підтяг амуніцію і тут же наказав фельдфебелеві призначити до нього двох телефоністів на передовий пункт.

— І на два дні консервів!

За півгодини, надвечір, за Тумановим їхало, крім вістового, двоє солдатів із засмаглими обличчями. Вони були обвішані дротовими звоями, апаратами, консервами, протигазами й казанками, як карикатури на бога війни. Над головами, ніби запущений величезний змій, деренчав "Ілля Муромець", боячись наблизитись до німецької лінії, а по Колосовій горі, в золотому поросі тихого надвечір'я, поміж замаскованими батареями, повертала з пастушком череда до зруйнованого села. Пастушок розмахував батіжком і дитячим голоском виводив:

— Як не заб'є тебе гостра куля, то копитом замість кулі вб'є кобила…

З очей Туманова враз ніби спала полуда. Він немовби прокинувся від довгого безладного сну. Глибока долина, і зелений ліс, і Колосова гора, на які він увесь час дивився як на закам'янілу в мертвих формах позицію, раптом ожили, раптом обернулися в живу природу з теплим подихом тихого літнього вечора, з пахощами витолочених споловілих хлібів.

Сонце вже тихо клало гарячу свою голову на фіолетовий обрій, а по дорозі, збиваючи ніжний пил, бавились у горюдуба пухнаті вітерці. Під Тумановим ритмічно рипіло сідло, ніби на колінах лежав теплий кіт і задоволено вуркотав. Туманов розправив спину, обвів довкола зачарованим поглядом і шумно зітхнув. Пастушок усе ще співав на горі. Телефоніст із кирпатим носом штовхнув свого приятеля, що підсвистував пастушкові, і сказав:

— А як ти думаєш, ото справді пастух?

— Ото? Тютька в тютьку пастух, — відповів його приятель, — отакий горластий і в мене.

— То, що в тебе, немає касательства, а це, може, і шпигун австріяцький. Вони тепер усім прикидаються.

— Ій-богу?

Останні слова телефоністів долетіли до вуха Туманова. Він підвів з глибокої долини свій зачарований погляд на Колосову гору, що на неї виперся боком густий ліс. В око впало на самому узліссі прив'яле зелене маскування. Із-за нього метушливо з'являлись і зникали чорні силуети. Туманов хотів уже оглянутися назад на пастушка, що все ще виводив свої рулади, як раптом між маскуванням на узліссі блиснув сніп вогню, за ним ніби струсилась під ногами земля, і різкий звук боляче ляснув у вухах. Ще хвилина — і такий же, але вже надтріснутий, вибух відгукнувся, як луна, десь над окопами за лісом. Згори з-під лісу долетіла команда — і новий сніп вогню осмалив маскування. І це раптове сяйво, що вирвалось на узліссі, враз знищило всі чари літнього вечора. Перед Тумановим знов лежала холодна, бездиханна, обплутана дротами, як тенетами, скам'яніла позиція.