Без пуття - Сторінка 9

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Він вибіг до другого покою й виніс здорового блискучого ножа, котрим крають хліб на скибки. Вона десь налапала на столику перед дзеркалом ножиці й ухопила їх заразом вкупі з довгим гребінцем. Вони обоє стояли перед каміном і дивились обопільне одне на одного. Ясний червонястий одлиск од паперового багаття миготів хвильками по їх щоках, по білих чолах.

— Яка ти пишна в цьому фантастичному середньовіковому освітленні!

— Який ти гарний!

— На!— сказав Павлусь і тикнув їй в руки довгого ножа,— принеси мене на жертву, на приносини Діані та Афродиті!

— На!— сказала Настуся й сунула йому в руки ножиці вкупі з гребінцем. — Принось мене на жертву тільки собі, бо ти мій бог.

— А це навіщо така проза? Якийсь нікчемний гребінець? Це не символістична річ. Пхе!— сказав він і кинув гребінця в полум’я.

— Вибачай. Я так стурбована коханням, що гребінець здався мені списом. Мені забило памороки. Голова туманіє. Мені дух забиває. Я скаженію, я навіснію од кохання.— сказала вона.— Виймай мерщій своє серце й дай мені цей великоцінний подарунок. Як я бажаю побачити написану на йому твою любов, понюхать ті пахощі любові, котрими воно, певно, теперечки парує! Виймай швидше моє серце ножем!

— Ми подивимось, понюхаємо й проковтнемо; ти проковтнеш моє серце, а я твоє,— сказав він з запалом.

Настуся заметушилась, бо очевидячки вже позабувала модну заграничну символістичну мову і все збивалась з ролі на мову свійську, вселюдську.

— Твоє ж серце сире. Я… я сирого не зможу проковтнуть.

— Ми обіллємо наші серця лимоновим соком, неначе морську черепашку. І усолодимось цим олімпійським поживком невмирущих. Ми наштрикнемо їх на небесну шпичку обоє докупи й пришкваримо їх на оцьому вогні поетичної символістичної пожежі.

— Край же швидше мої груди! Я навіженію, я швидко збожеволію!— криконула вона й почала й справді розстібати свою кофту та виставлять свої груди.

«Цур дурної гавісної! Невже вона оце гадає й думає, шо я справді патратиму її й себе, неначе заколоте порося?»— подумав Павлусь, а потім голосно сказав.— Pardon, мила Настусю! Ти, очевидячки, вже давно з Парижа. Ти вже спростилась от тут у глушині. Ти забула вже модну мову символістики, — промовив Павлусь, прочитавши на її божевільних очах, на її виду справдешню наважливість викраять серце з грудей.

Настусі стало ніяково. Вона спустила очі додолу, неначе школяр-провинник, їй стало сором.

— Твоя правда, мій милий, мій чарівний. Я одстала од моди, од віку, од прогресу. В цьому вовчому дохлому закутку хоч-не-хоч, то одстанеш, стаєш такою, як усе тутешнє плебейське громадянство.

Він притулив ножа до її серця, потім до свого й передав його Настусі. Настуся притулила ножа до його серця, потім до свого й вернула йому.

— Поміняймось символами!— сказав він тихим, тихим голосом.

— Поміняймось і будемо од цього часу носити їх коло свого серця. Еге, так?— сказала вона солоденьким голосом.

— Візьми мій символ просто з мого самісінького серця!— сказав він.

Павлусь розстебнув жилетку й одчикнув ножицями ліву половину своєї синьої жилетки.

— Висока ідея мрій! Ти даєш мені пахощі свого пишного тіла,— промовила вона.

І Настуся розстебнулась і одшматувала ножем ліве погруддя своєї кофти.

— На частку мене самої й люби мене по віки вічні. Вони помінялись символами, понюхали, поцілували в притулили їх до гарячих видів, до очей, до лобів.

Вони довго тулили, нюхали, лизали— й раювали!..

— Я пришию твою жилетку до оцієї обчикриженої кофти й буду носити, і буду почувать тебе коло мого серця,— мовила вона.

— І я пришию шматок твоєї юбки до своєї жилетки й буду носити навіть при людях, не побоюся смішків, спатиму в ній, щоб ти й у сні дихала своїм духом через юбку на мене. Це наші святощі!— сказав він.

— Це на нас будуть латки Будди, ті, що й досі їх нашивають на шовкових ризах благочестиві жерці Будди,— казала вона.— Одкрай мені ще пасмо твого пахучого волосся. Я покладу його в свій альбом і нюхатиму твій дух і сховаю в будуарі, щоб тобою пропахався й мій будуар.

І він одкраяв для неї пасмо свого волосся й подав їй, потім ще одкраяв шматок підтяжки й подав їй.

Вона поцілувала й раювала. І вона одтяла ножицями пасмо своєї коси й подала йому. Він поцілував і раював.

— А ти одкрай мені шматочок своєї панчохи, щоб вкинути твій рожевий дух у мій портсигар, щоб я курив твою любов.

І вона сміливо закотила поділ, одкраяла шматок панчохи й подала йому.

Він поцілував, посмоктав і вклав у свій портсигар.

Він раював. Він став рожевий!

Вона раювала. Вона стала блакитна!

Він ще дужче раював, дивлячись на неї. Він став перістий!

Вона ще дужче раювала. Вона стала ряба. Вона стала пахучою веброю африканського гарячого сонця; вона стала пахучою рябою куркою в небесній блакиті на острішку загати. Її любов пишалась, як собака в човні.

Їх кохання сяяло на всю світлицю усіма кольорами північного сяєва.