Бігунець та Котило - Сторінка 2

Закусив солодким корінцем, який ніжно пах, і запив кількома великими краплями роси.

— Ну от, — сказав він сам до себе, — Я готовий іти до Котила.

— Хочеш, щоб він тебе з'їв? — спитала злякано Ворона, що сиділа неподалік на сучку.

— Чого б це він мав мене їсти? — сказав весело Бігунець, — Я ж іду подружитися з ним…

— З ним не можна подружитися, — сказала Ворона, — Це такий, що з ним ще ніхто не подружився.

— А то чому? — спитав здивовано Бігунець, — Я багато вже прожив на світі, але не було ще такого, з ким би я не подружився.

— Він тільки й знає, що їсти, — сказала Ворона, — А ті, що думають про саму тільки їжу, не бувають добрі. Щоб подружитись із кимось, треба любити приятеля. А як можна любити, коли добрих справ не чиниш? Як можна добрі справи чинити, коли тільки про власне черево дбаєш?

— А хіба, — спитав Бігунець, — ти не дбаєш про власне черево?

— Всі ми дбаємо про те, щоб наїстися, — сказала розважно Ворона, — Але в кожного є багато й інших турбот. Ми любимо світом помилуватися, і хоч я, приміром, сама без музичного слуху, але люблю інших пташок послухати. Ми про своїх дітей дбаємо, щоб вони виросли живі-здорові й розумні, а ще ми любимо міркувати про світ і про те, як у ньому живі істоти живуть.

— Ну, а Котило?

— Котило тільки їсть. Їсть та й їсть, знову їсть та й їсть. Немає в нього іншої турботи, тільки їсти, от він і їсть удень і часом уночі — їсть все живе й ростуче. Тварин і рослин, дерева й комашню. Коли ж нічого такого біля нього нема, він їсть землю і гризе камінь, але не припиняє їсти. Він ніколи не прислухається до чудової пісні солов'я чи синиці, не має й коханої, бо та, котру він колись полюбив, сама від страху деревом стала. Отож їсть він і їсть, і ні про кого іншого не турбується. Він нікого не любить, Бігунцю, бо немає йому кого любити…

— Але для чого ж він живе на світі? — вигукнув зчудовано Бігунець.

— Щоб їсти, — сказала Ворона, — А їсть він для того, щоб жити. Зрозумів?

— Ні! — мовив Бігунець, — Але в нього є живе серце?

— Серце є. Воно живе, але холодне, — сказала Ворона, — А те сало, що наросло на ньому, — лід.

— Я все-таки хочу піти до нього, — сказав Бігунець, — Ти ж сама сказала: він нікого не любить, бо нікого йому любити. Отож я й хочу запропонувати йому дружбу. Хочу сказати йому, що світ довкола широкий і гарний. Що в ньому можна не тільки їсти, але й красу велику зріти…

— Добре ти кажеш, Бігунцю, — похитала сумно головою Ворона, — Але боюся, що з'їсть він тебе. А ти такий милий і привітний і так кумедно бігаєш, аж сонячні зайчики в очах скачуть. Знаєш, що я тобі скажу? Всіх їсть Котило, одних тільки гадюк не чіпає, боїться, що вкусять його. Давай покажу тобі, де лежить старе линовище, тобто шкура, що її скинула найбільша гадюка цього лісу, вдягни її і тоді підеш. Тоді зможеш доступитися до того ненажерця і виповісти йому свою думку.

Бігунець послухався тієї ради. Він продірявив линовище з обох боків і одяг його на плечі. Шкіра голови лягла йому на волосся, як шапочка, а довгий хвіст волочився ззаду.

— Ха-ха! — засміявся Бігунець, — Це такий костюм, що я в ньому зовсім смішний!

І він скинув із себе линовище, а тоді пострибав спершу на одній, а тоді — на другій нозі.

— Я тобі дуже дякую, Вороно, — сказав він, спинившись, — Але ліпше я вже піду так, як є. В цьому костюмі я на чудовисько схожий, а хто з таким чудовиськом захоче дружити? Покажи мені дорогу до Котила!

— Боюсь я за тебе, — сказала смутно Ворона.

— Боїшся? — розсміявся Бігунець, — Тоді я тобі розкажу казку!

І розказав свою другу казку про те, що не треба нікого боятися.

ДРУГА БІГУНЦЕВА КАЗКА

— Це було в одному лісі, де жив я раніше, — сказав Бігунець.

— Хіба ще є й інші ліси, крім нашого? — спитала Ворона.

— Авжеж! І стільки, що пальців не вистачить, щоб перелічити. Але не перебивай мене… Мандрував у тому лісі їжачок із Зайчиком. Озирнувся Зайчик — аж Вовк суне, страшний-престрашний. Злякався Зайчик, а їжачок каже: "Він тому страшний, що ти злякався". "Еге, — сказав Зайчик, — спробуй не злякатися, коли він такий страшний!"

— Так, так! — хитнула Ворона, — Як той Котило.

— Еге ж, як той Котило, так і Зайчик. А їжачок підкрався до Вовка і як вколе! Упав Вовк і не може встати. "Ой, коле-коле-коле! — кричить, — Ой, коле-коле-коле!"

— Так то ж їжак, — сказала Ворона, — У зайця колючок нема!

— Почекай, я докажу, — мовив Бігунець, — Іде Ведмідь, а їжачок — раз! — і вколов. Упав Ведмідь і як закричить: "Ой, коле-коле-коле!" І пішли далі Зайчик з їжачком. А їжачок і каже: "От! Не треба ніколи боятися!" Так що ти мені сказала про якісь голки?

— Казала, що їжачок може не боятися, а Зайцю слід. У нього ж голок нема.

— А звідки то Вовк знає, що нема? — спитав Бігунець.

— Хіба не видно?

— А воно й справді видно, — почухав Бігунець потилицю, — Але знаєш що, Вороно, може, моя казка і не зовсім вдала, однак все одно скажу тобі: "Не треба, і не треба, і не треба боятися!"

4

Тоді сумно похилилася Ворона, бо була вона Бігунцеві доброю приятелькою: любила, жаліла й шанувала його. Через це махнула мовчки крильми і полетіла в гущавину, а Бігунець побіг слідом, і біг він з такою швидкістю, щоб якраз устигати за Вороною.

Так вони мчали не десять хвилин і не сорок, а всі п'ять годин, коли ж притомилася Ворона і сіла спочити. Бігунець і собі присів під сосною і вирішив з'їсти одну хвоїнку і три чорниці, що росли біля його ніг. Він наситився й приплющив очі, а коли розплющив, то побачив Мурашку, що сиділа в нього на коліні й уважно його розглядала.

— Здрастуй, сестричко Мурашко, — сказав він, знімаючи з голови шапку-бирку, — Давай дружити!..

— Давай, — сказала Мурашка, — Ми тут про тебе багато начулися.

— Хто це ми, сестричко Мурашко?

— Ми — це я, Метелик та Жучок.

Тоді побачив Бігунець Метелика. Той сидів на стеблині і був як синя квітка.

— Я думав, що це квітка, — сказав Бігунець, — А де ж Жучок?

Тоді йому поповзло на руку щось таке маленьке, чорненьке, незграбненьке й надутеньке, що Бігунець аж утішився.

— Жучок — це я, — сказало те маленьке, незграбненьке й надутеньке.

— Ми тебе шукаємо по цілому лісі, — сказала Мурашка.

— Я літав, — сказав Метелик.

— А я повз, — сказало маленьке, гарненьке й надутеньке.

— І от ми тебе знайшли.

— Що ж ви хотіли, мої любі? — спитав Бігунець.

— Хотіли взнати, чи це правда, що ти бігаєш швидше від вітру?

— Правда, — сказав Бігунець.

— А це правда, що в тебе п'яточки блискають, наче золоті? — спитав Метелик.

— Авжеж! — відповів Бігунець.

— А ц-це пр-равда, — сказало маленьке й незграбненьке, — що коли ти кк-купаєшся, то вв-веселки над річкою стають?

— І це правда, — сказав, Бігунець.

— Тоді це ти! — сказали в один голос Мурашка, Метелик і Жучок.

— Звичайно, я — це я, — згодився Бігунець.

— Ні, ми не те хотіли сказати. Ми хотіли сказати, що хочемо сказати, що нам можна вже сказати… Але про що це ми хотіли говорити? Ага! Ми хотіли сказати, що ти той, хто може врятувати Берізку…

— Берізку? — перепитав Бігунець, — А чому її треба рятувати?

— Бо вона не берізка, тобто вона Берізка, але вона не берізка, — сказали Мурашка, Метелик і Жучок, — Ні, вона таки Берізка, але її Ко…

І Мурашка озирнулася навколо, а Метелик затріпотів крильми, а Жучок голову у плечі сховав.

— Ви боїтеся? — засміявся Бігунець, — Тоді я вам розкажу казку.

— О ні, нам твою казку вже розказала Сорока. Але в нас немає голок, як і в Зайця. О ні, не розказуй нам своєї казки, а врятуй бідну біленьку, бідну гарну, бідну ніжну…

— Хто ж це така бідна біленька, гарна й ніжна? — спитав Бігунець.

— Ми ж уже казали: Берізка. Тобто вона і не берізка, але…

— Матінко Вороно! — вигукнув Бігунець, — Як мені допомогти моїм новим друзям?

Але Ворона надто втомилася, бо летіла цілих п'ять годин. Вона вчепилася пазурами за гілку і спала так, що аж похитувалася. А із дзьоба їй виривалося хропіння, начебто це добрий дядько спав, а не Ворона.

— Вона спить, — сказав Бігунець, — Ну що ж, поспи, матінко Вороно, бо мені таки треба допомогти друзям. До Котила ми ще встигнемо…

І коли згадав він про Котила, то аж позажмурювалися зі страху Мурашка, Метелик та Жучок.

— Так, значить, це Котило зачарував вашу Берізку? — спитав Бігунець.

— Еге ж, — сказала Мурашка.

— Тобто ні, — сказав Метелик, — Це не Котило. Просто вона сама…

— Вона дуже злякалася і захотіла сховатися…

— А тоді він ще дерев не їв.

— І не їв землі й каміння. Він хотів, щоб вона за нього…

— Заміж вийшла, — видихнув Жучок.

— І зачарувалася вона в дерево…

— А розчаруватися вже не змогла, — сказав Метелик.

— Отож вона берізка й не берізка, — додала Мурашка.

— І все-таки вона Берізка, — довершив Жучок.

— Ходи за мною, — сказав Метелик, — Я тебе швидше доведу.

Метелик полетів, а Бігунець побіг, і біг він так, щоб не переганяти Метелика. І тріпотіла в нього перед очима синя квітка, а вгорі, над головою, гув Жучок із Мурашкою на спині. Всі дуже поспішали, бо вже сонце наштрикнулося на шпичаки найвищих верхівок, плавилось і розтікалося золотим промінням, а може, просто підглядало за Бігунцем та його друзями, бо кому ж не цікаво, коли таке от відбувається.

Але вони змушені були спинитися, бо сонце було надто втомлене і заплющило очі, а відтак і ніч упала на землю. Тоді Бігунець ліг на латку моху Зозулиного Льону, вкрився широким листком, а коло нього поснули Мурашка, Метелик та маленьке, незграбненьке. І побачив Бігунець, як заплющив очі, веселу квіткову галявину, густо залиту сонцем. І росло там стільки квітів, скільки зірок на тому клапті неба, який бачиш у розчинене вікно чи у просвіті між дерев, і ті квіти бриніли, а може, це співали бджоли, що набирали собі меду. Посеред галявини росла Берізка, смутно опустила гілля, а на гілці в неї виспівував Дрозд. І співав він, що дуже любить ту Берізку, що нудьгує і сумує за нею, що на її гіллях він би й собі гніздо вимостив, коли б не була вона така низька й сумна.

— Чого ж ти така сумна? — спитав Бігунець.

— Хіба ж не знаєш? — відповіла Берізка, — Про це знає кожен у лісі. І кожному, навіть цьому лукавому Дрозду, що за друга себе вдає, а насправді любить дуже маленьку пташку Жевжика-поетесу, відомо, що я чекаю того дня, коли до мене прийде хтось такий, що з усіма дружить. Прибіжить він на світанні, а коли бігтиме, то його й видно не буде, тільки блискотітимуть п'ятки, наче золоті спалахи на воді.