Біля машини - Сторінка 4

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Чого… треба… лазила?..

— О, Ґудзя вже! — ненависно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.

— А ти, Андроне, замість того щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт із ними заводиш? — почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос Ґудзика, і на барабані з’явилася його голова. — Так робити не можна!

— А якого ж біса не дають снопів? — похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік. — Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний… Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське «спасибі»…

Ґудзик ніби недочув і зліз з барабана, нічого не одпо-відаючи. Він зна, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати — не в соломі спати», — кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.

— Та й із сміттям для тебе возитись не буду, — додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід. — Хіба сей сніп укинуть? Ух! — вмить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись й іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личками, не встигають тягати купа за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До сього прилучається жалісна пісня жидків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок та решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані жиденята з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.

Один тільки Карпо не бере участі в сьому концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його появи розмови стають живіші, а робота млявіша.

— Плачеш? — протискуючись поміж граблями, що ними дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на його.

— Еге! Драстуй, Химо! — іронічно уклоняється він. — Ніби не розуміє… Через місяць Гудзине весілля ж…

— Ну, то що?

Карпо трохи одходить набік від купи полови, яку суне якась жіноча постать, і націляється говорити.

— Ну то що, що жениться?

— Байдуже?

— Пхи! — хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: — Не бачила твого Ґудзя!.. От то! Пхи! Він мені потрібний!..

Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, як би бажалось вдати. І заздрість ущипливе пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щок і пильно розглядають шнурок із окулярів.

— Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? — якомога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.

Хима не одповідає і старанно вигорта з-під машини полову.

— І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?

— Авжеж…

— Хм… А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?

_ І-і-і! — сплеснувши руками, підвелась зразу Хима і так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її і здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.

— Тобто так не було?

— От нехай мене господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню й того економа, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця… Ото причепився! Не бачила якогось економа… Яке щастя, пхи!

— А де ж у тебе взялася з китицями хустка?

— О!.. Хустка… Тітка приїжджали й купили…

— А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові…

— О!.. Сидорові?.. Так… — змішалась Хима й скоріше нагнулась до полови.

— Ага, піймалась!..

— Пхи! Піймалась… Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся… Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені… Мале, погане…

З-за воза з снопами з’явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.

— Ага!.. Ґудзя йдуть… Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово… Стерво!

І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса.

— Знов із Карпом? — пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.