Блакитне плесо - Сторінка 2

— сяючи очима, промовив Панько. — Тільки її везли в бочці і вона пообдирала собі боки, — додав він. — Ось гляньте!

— Е! — зрадів Степан Юрійович. — Та це ж дзеркальний короп! Він такий і є, без луски. Ну, молодчина Чоломбитько! Я давно мріяв про такий експонат для нашого акваріума.

Коропеня пірнуло на дно акваріума і моторно попливло, виблискуючи золотавими лусочками. Степан Юрійович не зводив з рибини захопленого погляду.

— Молодчина, Чоломбитько!

Панько передав Степанові Юрійовичу слова колгоспника з "Зорі", що в "Червоному промені" можна було б зробити не один ставок, коли б Корній Корнійович не ляпав вухами, а також, що колгоспник обіцяв дати йому восени найбільшого коропа. Про своє запізніле "дякую" він промовчав.

— Так, — сказав Степан Юрійович, — ставки, дійсно, у нас можна було б зробити. — І замислившись, промовив уже сам до себе. — А справді! Можна ж зробити!

— А чого ж не можна? — відповів Панько, подумавши, що вчитель звертається до нього. — Треба тільки пересипати балку греблею, от і ставок!

Степан Юрійович засміявся:

— Молодчина, Чоломбитько! Виростеш — хорошим головою колгоспу будеш! А зараз іди додому, а то раптом я завтра тебе викличу, а ти дивись, урока не вивчив… — і вчитель лукаво підморгнув учневі.

ЗАВТРА РАНКОМ!

Панько довго сидів над завданням, але зробив мало. Після кожного написаного слова він замислювався, і перед його очима вставала балка, перегороджена греблями і перетворена на ставки. її голі схили вкрилися лісом, над ставками схилилися верби, зеленів біля берегів очерет, а лапате листя і білі з жовтим осердям квіти латаття непорушно лежали на воді, наче намальовані…

Поки Панько виконав половину завдання, на зошиті з’явилося ще дві великі чорнильні плями. Він довго дивився на них і вирішив вирвати аркуш і написати все знову. Потім передумав: переписувати все спочатку надто велика робота.

Прийшла мати і почала готувати на стіл. Панько скористався з цього і швидко прибрав книжку і зошит у торбинку.

— Ну що? Скільки сьогодні дала "Принцеса"? — спитав Панько.

— Прибавляє,— тихо, ніби по секрету, сказала мати. — Сьогодні вже двадцять чотири літри надоїла.

— Ого! — промовив Панько.

Мати розповіла, що і "Красуня" стала прибавляти молока, а телята, всі дванадцятеро, веселі і бадьорі. Мати завжди розказувала Панькбві про новини на фермі, і хлопчик з цікавістю її слухав.

Взагалі, Панькові якось більше запам’ятовувалися розмови колгоспників про господарство, ніж те, про що розказувалося на уроках. Панько знав, чому і скільки годин простояв учора трактор, скільки народилося лошат, яка з польових бригад йде першою в змаганні…

Якось голова сільради поставив до них на квартиру кореспондента обласної газети. Кореспондент з годину слухав розповідь Панька про колгоспні новини і потім здивував Корнія Корнійовича знанням таких подробиць колгоспного життя, що голова тільки блимав очима.

— Ось незабаром піде зелена паша, тоді наші корівки не стільки даватимуть молока, — продовжувала мати.

— Мамо, — блиснув очима Панько, — а що як вам орден дадуть? Або зірку героя… От би!

Мати махнула рукою:

— Ти вигадаєш…

— Мамо, а якщо нагородять, дасте мені поносити золоту зірку?

— Та підожди, — засміялася мати. — Спочатку треба надої молока підвищити, телят виростити, а тоді, може…

Жінка замовкла і раптом суворо запитала:

— Уроки вивчив?

— Трішечки, трішечки залишилось… Я ввечері… А "Красуня" скільки сьогодні дала?

Та хитрість з "Красунею" не вдалася. У матері змінився настрій.

— Увечері? — ще суворіше промовила вона. — А ввечері скажеш — ранком, а вранці проспиш і двійку одержиш…

— Та мені ж тільки два слова залишилось написати, — здивувався Панько. — Ви думаєте…

— Сідай їсти, — перебила його мати і сама сіла до столу.

Панько взяв ложку.

— Мамо, — сказав він. — А як я добре пастиму телят, то, може, й мені дадуть яку-небудь медаль, хоч маленьку…

— От одержиш завтра двійку, то я тобі таку медаль дам, що до нових віників пам’ятатимеш, — припинила розмову мати.

Хлопчик насупився і став мовчки їсти.

Ввечері, по дорозі до правління, зайшли до Чоломбитьків колгоспний конюх дід Книш з головою правління Корнієм Корнійовичем і Палажкою — другою дояркою з ферми. Їхні розмови були для Панька такі цікаві, що він навіть не витяг зошита з торбинки.

"Завтра допишу, — подумав Панько. — А як і не закінчу, то тепер Степан Юрійович не поставить двійки. Як же він поставить мені двійку, коли я приніс такого експоната!"

— Ти, Ганно, старайся, — говорив Корній Корнійович до Панькової матері.— У цьому році корму для корів вистачить. Та який корм! Озимина, спеціально для сіна посіяна — раз. Кукурудза на зерно — два! Кукурудза на силос — три! При фермах — кабаки, буряки, кукурудза — чотири! Раніше худоба по балці никала — яка там паша? А тепер ось, підросте озимина — ми її скосимо і — коровам, коням, телятам. А там, дивись, кукурудза піднялась, зелена, соковита. Її теж скосимо і — худобі. Словом, конвейєром ітиме зелена паша. Тепер будемо пасти хіба тільки так, для прогулянки…

— Як? І телят не пастимуть? — стурбовано спитав Панько.

Корній Корнійович повернув голову до хлопчика, а мати з досадою махнула на нього рукою:

— Цить!

— І телят не пастимемо, — відповів голова. — І телятам з зеленого конвейєра буде паша.

Панькові це не подобалось. Він стільки мріяв про той час, коли буде пасти телят… і на тобі! Не будуть пасти!

Корній Корнійович хвилинку помовчав і додав:

— Старайся, Ганно. Виконаєш свої зобов’язання по надою молока, телят усіх збережеш, відгодованими здаси осінню, до нагороди представимо. І ти, Палажко, старайся, — звернувся він до другої доярки. — Добре працюватимеш — не забудемо.

— Та чого ж не старатися? — сказала мати.

— Стараємось, — ствердила і Палажка.

— Слідкуйте, щоб вчасно подоїли, вчасно нагодували, напоїли… Худоба любить, щоб за нею доглядали, — напучував голова.

— Худоба, скажу я вам, Корнію Корнійовичу, — промовив дід Книш, — вона чує, як до неї ставиться людина. От взяти хоч би й коней…

— 3 любов’ю треба до всякого діла братися, тоді й наслідки будуть, — вів своє голова.

Він говорив поважно, не кваплячись, кожне слово в нього було значущим, і Панькова мати та Палажка слухали голову з поша. ною.

— Правильно ви сказали, Корнію Корнійовичу, — підтвердив дід і зітхнув. — Іменно з любов’ю… О-хо-хо….

В бесіді запала пауза, і Панько сказав:

— Сьогодні в "Зорю" три бочки коропенят повезли. Зараз вони отакі,— він показав на пальці,— а на осінь виростуть отакенні,— і він відмірив на руці аж до плеча.

Всі: і Корній Корнійович, і дід Книш, і тітка Палажка, і навіть Панькова мати — подивилися на хлопця з цікавістю.

— Хороше діло, — зітхнув Корній Корнійович. — Та всього за раз не вхопиш…

— Точно! За раз усього не вхопиш, — погодився дід, але зараз же сам собі заперечив. — А от товариш Берест не так казав…

— Як же він казав? — спитав голова колгоспу.

— Та як?.. Так, як і в райкомі партії і в райвиконкомі давно нам кажуть: треба ставки будувати.

— А-а-а… — промовив голова байдуже.

— Товариш Берест сказав, що він це питання поставить руба.

— Як же це руба? — занепокоївся раптом Корній Корнійович.

— А так — на партійних зборах. Так і сказав: руба поставлю! Нехай голова колгоспу прямо скаже: чи він за ставки чи він проти. Руба!

— І той дядько, що коропенят віз, теж сказав, що наш голова колгоспу ляпають вухами, — повідомив Панько.

Корній Корнійович почервонів, а мати так подивилася на Панька, що той аж присів.

— Якими ж силами будувати? — сердито спитав Корній Корнійович діда, — Де люди? На словах легко, а спробуй зробити. На словах, як на цимбалах…

— Та якби взятися дружно… — промовив дід не дуже сміливо.

— Ви, Сидоре Петровичу, наче вже й не молодий чоловік, — з серцем сказав голова! — Взятися!.. Та хіба ж ми не беремося? Просто дивно слухати від розумної людини такі слова, — ще більше сердився Корній Корнійович. — Взятися! За клуб взялися? Взялися, будуємо! За стайню взялися? Взялися, будуємо! За свинарник взялися? Взялися, будуємо. Де ж набрати людей, щоб і за ставки взятися? На словах легко. А на греблю, знаєте, скільки землі піде? Не знаєте? Ото ж! Може, і три тисячі кубометрів! А ліс? Де ми візьмемо дерева на водоспуск?… Говорити легко…

Він трохи помовчав.

— Хіба я проти ставків? — знову почав Корній Корнійович, але вже не так сердито. — Що й казати, ставки потрібні, так не можна ж усе за один рік. Нехай на той рік. Так?

— Та воно ніби й так… — непевно протяг Сидір Петрович.

— Та як же не так? — знову підвищив голос голова.—

Гребля сама не виросте! Земля сама не побіжить у балку! Землю треба копати! А кого ми пошлемо? Хто піде?..

— Я піду копати ставок, — сказав ГІанько. — Я і…— вій зустрівся очима з матір’ю і замовк на півслові. Материні очі ніби говорили: "пам’ятатимеш до нових віників про свої слова, що Корній Корнійович ляпає вухами!"

— Та ото хіба тільки ти, — спробував усміхнутися голова колгоспу. — Ну, ходімтє до правління, а то бригадири вже, мабуть, давно чекають, — звернувся він до діда Сидора і до жінок.

Дорослі вийшли, і Панько залишився в хаті сам.

Те, як поставився до будівництва ставка голова колгоспу, засмутило Панька, але не надовго. Степан Юрійович не кидає слів на вітер. А сам Панько не бачив ніяких труднощів у будівництві. Просто копати землю і кидати в балку, поки не вийде гребля.

Він витяг зошит, поклав його перед собою і замислився. Думки самі собою поверталися до ставка. Було так приємно мріяти, а картина будівництва виникала перед очима така яскрава, що Панько навіть відчував запах сирої землі, з якої гатитимуть греблю.

Панько посидів біля столу не менше півгодини і не написав і слова. Непомітно очі йому почали злипатися, а гребля перетворилася на залізничний насип. З цього насипу Панькові видно було безмежне море води, що залила все навколо. Раптом на морі показався човен і на ньому Степан Юрійович, який докірливо сварився на Панька пальцем…

Коли повернулася мати, вона побачила, що Панько спить, схилившись на зошит.

— Сердешна дитина, — промовила вона ніжно. — Отак старається…

ЧОМУ СХОВАЛОСЯ КОРОПЕНЯ?

Мати пішла на ферму, як завжди, дуже рано і пожаліла розбудити Панька, а коли він прокинувся, то згадав не про домашнє завдання, а про ставок і коропеня.

"Як там воно? Чи живеньке?" — Він поклав сніданок у портфель і кинувся мерщій до школи.

Рідко коли Панько так поспішав туди, як сьогодні.