Блакитне сонце

Дзвоник у двері був різкий і довгий. Я здригнувся, вже хвилин із десять неспроможний зсунутися з мертвої крапки в оповіданні, яке нещодавно здавалось мені геть виплануваним, але з’ясувалось, коли узявся писати, сповненим численних сюжетних і психологічних дір. Я відчув себе нездарою і тупарем. Замислився над тим, що мало читаю порядної наукової і художньої літератури, дискваліфікуюсь, влізши так щільно упродовж останніх років у політичну журналістику, і мені захотілося послати справи до дідькової мами і таки, плюнувши на все, поїхати до своїх приятелів у Сухум, де щойно закінчилась війна і люди ще хотіли щось будувати. Бодай виглядало, що там щось хотіли робити насправді, а не просто базікати, вивішувати гасла і марити про брежнєвські ковбасні часи, від яких мене й досі нудило, врешті, як і від сьогоднішніх.

Я чув, як Ольга подалась відчиняти двері, але все ще не вставав з-за столу у своїй кімнаті, хоч щиро кажучи, то мені дуже хотілося, щоби це була не сусідка з якоюсь дрібною справою чи поштарка, чи ще хтось із дурницями, а щось таке, щоби дозволило утекти від праці, яка зараз мені не вдавалась.

Ольга зайшла, усміхаючись.

— Це — Віталій, — промовила вона. — Як хочеш?

Я хотів. Я вже знав, що вечір пропав, але був цьому радий, бо з Віталієм ніколи і ніде не бувало нудно і, гадаю, не лише мені.

З певного часу я, а пізніше й Ольга, відколи жила зі мною, знав і приймав геть непересічні перебіги його життя, його пристрасті, його біди і драми, але над усе, як і багато шанувальників його таланту, захоплювався його картинами і його особистістю, його спроможністю полонити майже кожного, хто з ним зустрічався, дивувати, вабити.

Од Віталія завжди віяло таємницею і якоюсь, сказати б, вищістю, іншим знанням, іншим баченням. Чимало знайомих шанували його, захоплювались, але не розуміли, хоч і дарували, йому його вади. Але, попри нерозуміння, він вабив, як вабить таємниця.

Це була таємниця, можна сказати, генія; а позаяк у наш час таких слів забагато для наших сучасників, тому нехай таємниця високого таланту. І драматичних почуттів, і зганьблених пристрастей, і такої долі, яку важко комусь побажати.

Хоча тепер, коли все позаду, багато хто йому заздрить: знаний маляр, один з небагатьох українських художників, яких знають у світі, багата людина, наперед куплені роботи, навіть ті, які ще не закінчені…

Я був одним з небагатьох його друзів, хто знав, що Віталієві важко заздрити, і з тих, які не відмовились від нього і в гірші його часи. Він давно не мав спокою, і невідомо було, чи колись його матиме. Може, тому малював так, тому в його картинах були і гіркота, і відчай, і тонкий ліризм, і кипуча пристрасть, й інколи страшне відчайдушшя, самогубна безвихідь, кінець, за яким або новий початок, або ніщо.

Я познайомився з ним у часи його найбільшого приниження, коли він перебував за ґратами, в зоні. Я довго не вважав себе його близьким другом, хоч ми були добре знайомі. Я симпатизував йому, бував кілька разів і в нього вдома, але доволі довго зазвичай із кимось, тобто сам не насмілився піти отак от у гості до знаменитості, хоч на той час знаменитість ще була дисидентська, з доволі скандальною репутацією, невизнана, проте вже модна.

У розпалі горбачовської перебудови виникла якось у редакції однієї з київських газет розмова про колонії для неповнолітніх правопорушників. Тоді ще ніхто ніколи про таке не писав, і я зголосився поїхати і зробити матеріал про одну з таких колоній неподалік Києва.

Врешті сталося так, що їздив я туди кілька років і став на певний час ніби свого роду шефом цієї колонії і навіть почав було випускати з вихованцями такий собі рукописний літературний журнал.

Тоді я й познайомився з Олегом, відомим у зоні своїми чудовими малюнками, який став моїм головним помічником в художньому оформленні нашого журналу.

Те, що він був талановитий у малярстві, сумнівів не існувало жодних. Але цікаве було й інше. У групі підлітків, вишикуваних, скажімо, на плацу, як звичайно, уранці й увечері в однаковій сірій казенній формі, він виділявся одразу ж і статурою, і просто тим, що був гарний, але над усе виразом обличчя, яке геть не в’язалось із усім, що його оточувало.

Я розпитував про Олега у начальника колонії, у вихователів. Чомусь вони не хотіли майже нічого про нього говорити, але врешті начальник колонії розповів мені коротенько його історію. Однак дуже порадив — хочете про щось таке писати, побалакайте з ним. Олег — унікальна особистість. Ми тут маємо усього — ви ж запізнались вже з нами за цей час, і в нас, як і у кожній зоні, відбувається різне. А що з них візьмеш, коли їм від чотирнадцяти до двадцяти, і в крові бурі починаються. Ми на це заплющуємо очі, поки не стається чогось надзвичайного. То я хочу вам сказати, що ми про всіх усе знаємо. І Олег, уявіть собі, ніде, ніколи і ні з ким. От так! Ну, а далі — пробуйте з ним розмовляти! Ви серед них авторитет маєте, може, й розповість.

Я згадую оту нашу розмову з Олегом навіть зараз з якимось сумом. Чомусь шкода за тим минулим, за отими хлопцями, з якими я готував у зоні літературний журнал, та й за Олегом, яким він був тоді.