Блакитне сонце - Сторінка 3

- Покальчук Юрій Володимирович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Мабуть, найкращим прикладом усього були оті штучні квіти, що їх мати завжди тримала на столі посеред вітальні. Отакі рожеві, фіолетові, жовті. Здалеку ніби й нічого. Але ближче глянеш — воно мертве. Як і нескінченні сервізи, вази і бокали у серванті, якими майже ніколи не користувались, але які були неодмінною ознакою того, як ми добре і чемно жили.

У мене не було близьких товаришів у школі, вчився я відмінно і там, як і тут. Ніхто мною не керував, я сам учився. Але мати мене опікала так, що я й кроку не міг без неї ступити, і зрозуміла річ, почав бунтуватися. Прагнув більшої незалежности. Я мав свою кімнату, але мама там прибирала, ставила усе на свої місця, і взагалі, хоч то була моя кімната, але ніби не моя.

Батько зі свого боку виглядав геть професіоналом із читання моралей. Це було просто жахливо. Він чіплявся до якогось випадку і міг говорити годинами. Отак ходить по кімнаті і розповідає, яке у нього було дитинство, як під час війни всі важко жили, як я повинен розуміти, що маю такі блага і як повинен думати, як жити, як почуватися, як дихати…І вже ніби закінчує, ну, вже все, думаю, нарешті, а він саме ще щось знаходить і по-новому. І знову те саме, всі його арґументи і повчання я вже знав докладно, міг переказати майже його словами. Але він ніколи не втомлювався. Це так мене виховували.

Між батьками теж не було великої злагоди. Я думаю, що його партійні обов’язки зробили з нього такого робота. Мабуть, не мав там, де виговоритись, то наганяв страху вдома.

З матір’ю взаємини в мене були кращі, але теж не надто, особливо, коли я почав підростати, вештався десь у дворі із однолітками, пізно приходив додому… Певне, це все типове, бо у всіх батьки були незадоволені, коли ми десь із хлопцями засиджувались допізна.

Але в мене це набирало чимдалі загостренішого вигляду. Не знаю, що сталось би зі мною далі, якби мені не зустрівся Віталій, але гадаю, що нічого доброго не було б.

У домашньому світі моєму все якось потроху ставало до мене ворожим. А він був, як світло, можу сказати, як сонце.

Тому я полюбив його, і люблю і досі.

Ви просили розповісти вам правду. Гадаю, ви знаєте про деякі її штрихи від керівництва колонії, тому мене й питали.

Але я вам оповім таки все, як воно є насправді, і як було.

Мене не здивують зараз ваші очі, в яких може бути прихована іронія, чи посмішка, чи внутрішній скепсис щодо того, що я кажу.

Я пережив падіння, яке мало кому снилося в такому віці, як мій, таку загальну зневагу, такий стан відчужености від усього світу, що тепер мені майже байдуже.

Але мені приємно вголос сказати, що я люблю його. Я так сказав і на суді два роки тому.

Мені подобались дівчата з моєї школи. То одна, то інша, я залицявся до них, як міг, і Віталієві розповідав, і він мені радив різні речі.

Але раптове відчуття, що ця людина тобі найближча у світі, мене просто пройняло одного разу так, що ніколи відтоді не полишало. І зараз теж.

Я тут багато читаю. Багато читаю і про кохання, про різні взаємини людей. Але ж як рідко вдається письменникам піднятись до відчуття справжньої близькости людей, єднання душ.

Всі описують, які в неї ніжки, чи яке волосся, а потім герой лягає з нею в ліжко, і в них починається роман. Якийсь час їм добре, а потім — проблеми. Зовнішньо, поверхово — і все.

Є, звичайно, класика — «Ромео і Джульета», «Трістан й Ізольда» й чимало іншого. Є гарно, глибоко написані речі.

Але чи ви розумієте різницю між фізичною привабливістю, між біологічним потягом до іншої статі і злиттям душ, відчуттям абсолютного порозуміння, мовби одного дихання?

Звісно, ми багато про це розмовляли з Віталієм, тому я й можу так висловлюватись. Я багато від нього навчився, дуже багато.

Чи ви читали «Жан-Крістофа» Ромен Ролана? Читали. Пам’ятаєте, який щасливий був Крістоф, коли зблизився з Олів’є, там цілий розділ присвячений одній темі: «В мене є друг!»

Це воно, це якраз про те, це близько до того, про що я вам розповідаю.

Я бував у Віталія щодня, можна сказати, більшість часу поза школою проводив у нього.

Уявляєте, я іду зі школи і вирішую, що зайду до нього, хоч ми не домовлялись перед тим. Захожу, а він стоїть перед ліфтом поблизу своєї квартири, чекає. Відчув, що я йду до нього.

Такого було багато.

Ми часто дивились у Віталія якісь фільми по телебаченню. Якось ми отак сиділи поряд на канапі, і він поклав мені руку на плече, і це тепло його руки враз пішло крізь усе моє тіло. Я аж зіщулився від відчуття щастя, і хотілося мені, щоби цей вечір ніколи не кінчався. Я це завжди пам’ятатиму, як і все, що було у той період. Все.

Як вам пояснити? Ми стали з ним дуже близькі.

Кожен його дотик давав мені відчуття радости, наповненості собою і ним, нами, просто щастя. Я знаю, яке воно на смак, знаю.

А далі трапилось те, що трапилось. Домашні сварки батьків закінчились тим, що батько пішов. Саме в цей час у нас часто став бувати Віталій. Мені здавалось він маму втішав, розраджував, допомагав порадами. Вона тоді його дуже цінувала. І, здавалось, щиро раділа нашій дружбі і тому, що Віталій вчить мене малюванню.Так минуло кілька місяців.