Борці за правду - Сторінка 3

- Кащенко Адріан Феофанович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Тільки тепер, коли хан уп’явся у молоду дівчину своїми ласими очима, затріпотіла Марина за свою долю душа її пойнялася смертельною розпукою, світ заступився туманом, і вона зомліла схилилася до рук Хамамбета.

Коли Марина прочуняла, вона була вже у гаремі, на мнякому ліжку, серед роскошів та пахощів, а біля неї сиділа циганка Астара, приставлена до дівчини за служницю.

Астара давала Марині щось нюхати, а далі умовила випити якогось зілля, що від нього по всьому тілові дівчини пішло тепло, і вона підвелася.

Проживши після того який час у гаремі, Марина дуже полюбила циганку, бо та щиро до неї ставилася й співчувала її горю. Вони були майже землячки. Кочуючи з чоловіком понад Дністром, Астара знала українську мову однаково, як і свою циганську. Марина давно вже розповіла Астарі про своє життя, тяжку смерть батьків та нудьгу за милим козаком, її нареченим; циганка ж, що за ввесь час, свого невільного життя у Бахчисараї, вперше зазнала ласку, всім серцем прихилилася до дівчини і теж розповідала їй про своє життя. Плачучи циганка розказала, як щасливо вона кохалася з своїм чоловіком, як придбала тройко діточок, як курчаток маленьких, і як одного дня набігли до Дністра татари, побрали всіх у неволю і розлучили її з чоловіком та з дітками-підлітками.

— Тому минуло більше як дев’ять років, — говорила, втираючи сльози, Астара, — і моя менша доня, нещасна зіронька, моя Зара, повинна б бути зараз такою, як і ти. Але де вона? Де? Кого втішає своїм дитячим тілом? Чиї очі веселить своєю дівочою красою?

У такі хвилини обидві невольниці, стара й молоденька, разом плакали, пригорнувшись одна до одної, як дві рибоньки, викинуті на берег. Марина знала вже, що мусить стати жінкою хана і навіть переболіла вже з приводу цього серцем. Вона знла, що їй нема звідки сподіватися порятунку і звикла вже до тієї гіркої думки, але як тільки у її покої приходив хан, вона з жахом ховалася від нього, бо бачила у татаринові вбивцю своіх батьків і ворога любої батьківщини її, України. Цього почуття огиди до хана вона не мала змоги перемогти й охоче приймала кару за непокірливість йому, а все таки не корилася.

Боліючи за молоду дівчину серцем, Астара одного разу спитала її:

— Хочеш, Газізю, — так по татарському звали Марину, — нароблю так, що хан не буде тобі огидливий?

— Не зви мене, Астарочка, Газізею. Мені не любе це бусурманське ймення. Зви мене Мариною. Нехай хоч рідне ймення нагадує мені про Украіну. А як же ти можеш зробити, щоб хан не був мені огидливий?

— Дам тобі такого зілля, що, як, вип’єш, то й покохаєш хана і тоді будеш собі жити щасливою.

— Покохати хана? — жахливо скрикнула Марина. — Боронь Боже від того!.. Я кохаю іншого.

— Того ти забудеш! — перебила циганка. — Та й нащо його пам’ятати? Тільки мука одна.

— Ні, нізащо в світі. Нехай ліпше візьме мене бусурман примусом, нехай буду боліти серцем і мучитись, а щоб забути Івана та покохати бусурмана, та не дай того Боже! Не давай мені такого зілля, Астарочко… не давай! Зроби ліпше так, щоб я стала ханові нелюба і він од мене одсахнувся.

— Нічого, дитино моя, не було б з того доброго… — сказала журливо Астара. — Нелюба будеш ханові, то подарує він тебе якомусь мурзі, старому ласунові, і буде тільки на гірше. Така вже твоя доля, бідна моя бранко, щоб свого щастя не мати, а бути за втіху ворогові!

Розпач опанував душею молодої дівчини з речей циганки.

— Ой, Боже мій… Боже мій! Мати Божа! — заридала Марина. — 3ащо ви покинули мене, сиротину? Отрути мені дай, Астарочко! Щоб не достатись мені на ганьбу щоб збутйся своєї гіркої долі!

Астара почала милувати дівчину й заспокоювати, а щоб чимсь її розважити, перевела розмову на Бахчисарайські новини.

— Знаєш, Мариночко, до хана приїхали гості з вашого краю, з України?

— Наші козаки та до хана в гості? — здивувалася дівчина. — До свого одвічнього ворога? Ніколи того не може бути!

— Так вони не гостювати прибули, а просити помочі на ляхїв. Хочуть Україну з під ляхів визволяти.

Сльози враз зникли з карих очей дівчини, й у них заграв промінь радісної цікавости.

— Невже справді? — схопилася вона. — Хто ж саме прибув? Може чула, Астарочко, так говори!

— Чула від євнухів, що Хмельницький прибув з сином та пятьма товаришами.

— Хмельницький? Чула про нього. Іван оповідав, що ходив колись з Хмельницьким у Чорне море. Так він хоче визволяти Україну? Ой леле, яке щастя! Поможи йому Господи! Мій Іван тої думки, що коли б ляхи не задавили Україну та не знищили козацтва, то ми давно б звоювали татарів і ввесь їхній поганий Крим у нівець сплюндрували. Тоді б не було кому ані гнобити нас на нашій землі, ані руйнувати Україну та забирати людей наших у неволю. А що ж, Астарочко, як до того ставиться хан? Не чула?

— Навряд чи те станеться, бо, кажуть, хан лютий на козаків і на цього самого Хмельницького за те, що вони завжди його царство воювали. От козаки вже тиждень у Бахчисараї живуть, а хан досі не пустив їх перед свої очі.