Бригантина - Сторінка 6

Та він не ображається на матір. Сюди віддала? А що ж їй з тобою, бешкетником, робити? Щось навіть схоже на жаль прокидається в нього зараз до неї, дома таке рідко з Порфиром траплялось. Скільки разів до безтяму її доводив, до крику та сліз: "Горе ти моє! Тиран мій вічний!" У такі хвилини на все була здатна, а тепер, коли спекалась, видно, як переживає за ним, страждає.

Найфантастичніші Порфирові думки все крутяться довкола одного: як випорснути звідси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою, щоб ці мури геть зарівняла, позамітала... Або між табуретки якби залізти, коли їх з майстерні вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже він очима обнишпорив, чи нема де дірки, шпарини якої-небудь, щоб ящіркою прослизнути крізь неї. Нема тріщини, міцно, клятий, стоїть. В одному місці, де стіна трохи нижча, ніж всюди, самі ж вихованці цілою бригадою домуровують її, працюють, як справжні муляри. Розвели вапно, щітками шпарують ніздрюватий ракушняк, щоб білий був, мов до свята. Та ви його хоч золотом укрийте, а для Порфира цей мур так і зостанеться муром придухи й неволі!

З майдану спів стройовий долинає на різні голоси:

В нашій школі режим ох! — суровий,

Та шляхи нам — у світле життя!..

Скоро й Порфирові доведеться з ними співати. Чи, може, іншої затягне? Хіба ви забули, що є ще й така:

"Біжав бродяга з Сахаліну звіриной вузькою тропой"?

Розмріявся й не помітив, що за спиною — хтось. Озирнувся — черговий з пов'язкою на рукаві. Синьйор Помідор, як його тут прозвано, бо щоки надуті й червоні, справді як тугий помідор, мабуть, самими тортами матуся годувала. Цей товстун, видно, про втечу не думає, такого ковтюха хоч і підсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на себе пихи, з першого слова присікався:

— Ти — чого?

Кульбака з свого боку ошкірився:

— А ти — чого?

— Я черговий по території.

— А мене в туалет відпустили!

— Так ти заховався і на сонечку загоряєш?

— А тобі сонця шкода?

— Припини розмови! На місце марш, блощиця карцерна!..

Порфир аж підскочив:

— Ах ти ж помідор розчавлений, — і по носі того: хрясь!

— Хуліган! Забіяка! Ану стій! Ану до директора! — Синьйор Помідор кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки. Крутнувся, вертнувся, випорснув і швидше од перекотиполя поза майстернями, поза гаражем (виходила чимала орбіта), щоб потім уже шурхнути до карантинного корпусу. І тут якраз заскреготіло зелене залізо брами — вона відчинилася! Перше інстинктивне бажання було одним стрибком туди, за ворота, одначе весь прохід загородив трактор: саме в'їжджав він з потойбік, з волі, червоний та запилюжепий, цілячись на хлопця фарами, зовсім сліпими від сонця. Тільки в'їхав, важке залізо брами знов зачинилося, зі скреготом замкнулося на замок, ніби назавжди. По той бік і вітер, і воля, і курява, а по цей бік... Краще й не говорити.

На тракторі їхали, начіплявшись цілою купою, хлопці, все старші за Порфира, веселі, в чубах, — ці, видно, пройшли вже крізь сито й решето. Досягли, що й чуби їм дозволяють носити, і самих без супроводу відпускають з території для весняних робіт на шкільних гектарах. У доброму настрої, обсмаглі, веселі, — що то значить волею дихнули! Трохи навіть вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, які ми орли, які ми трудяги в цих своїх розкуйовджених, аж сірих від пилюки чубах, що в них іще й польового вітру повно!

Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсім маленьким відчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалілим. І хоча й остерігався, що ось-ось підбіжить Синьйор Помідор, зчинить ґвалт, однак не міг не пристояти, очей не в силі був відвести від цих веселих чубанів на тракторі.

— Чого тобі, манюній? — звернувся один із них до Порфира зовсім незлобливо. — До мами хочеш? А ще інший додав:

— Це якийсь новий жевжик.

Бо для них усі тут жевжики, хто менший за них, хіба тільки й різниці, що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невідомо і яким жевжиком прозвуть... Стрибаючи на землю, хлопці й далі розважалися новачком, один із них спробував дати Порфирові щигля по носі й таки назвав його за русявість жевжиком сіреньким, інший, — рославий парубчак з темним маком, що вже висіявся на верхній губі, — хотів знати, чого такий сумний цей манюній:

— Свободоньки закортіло, еге ж?

Як у воду дививсь! Бо справді ж закортіло, ні на мить кортіти не перестає!

Найдобрішим виявився той, що все ще сидів з засуканими рукавами на тракторі, вільно тримаючи руки на кермі, все, видно, ніяк не міг навтішатися своїм капітанським правом...

Саме цей і вгадав потаємне бажання Порфирове:

— Хочеш за кермо потриматись?

— А можна?

— Ну давай...

Та тільки Порфир розігнався до керма, як змушений був хутенько змінювати вітрила: від майстерень накочувалась галаснеча, грізно ступав звідти начальник режиму в супроводі Синьйора Помідора, який, на ходу розмахуючи руками, саме, видно, доповідав йому про свого розквашеного носа. В такій скруті Порфирові нічого не залишалося, як, вдавшись до ганебної втечі, миттю шурхнути до карантинної, відгородитись від усіх оцинкованими дверима своєї карцерної схованки.

Упав на тапчан, і аж дерево хотілося гризти: втечу, втечу! Сто разів тікатиму, а втечу!

IV

Плакав, уткнувшись обличчям у долоні, щоб ніхто не бачив цих його сліз, потім, виплакавшись, лежав, лицем до стіни, зіщулений, притихлий, хоча здавалось, що й так за ним стежать, що крізь оте вічко в дверях хтось невідривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.

Начальник режиму був таки зазирнув до штрафної, але, переконавшись, що грішник на місці, не став чіпати його, зачинив двері, — чути було, як він бере їх на засув.

І після цього такий настрій покинутості обійняв хлопця, таке відчуття самоти накотилося, що наче на цілий світ тепер він один, нікому не потрібен, геть усіма забутий. Мама не приходить і, може, ніколи й не з'явиться тут, вийде заміж і виїде куди-небудь на цілинні землі, навіть адреси не залишить. І друзі комишанські не йдуть, видно, матері її не пускають. "Навіщо він вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою обминайте його, за ним уже Колима плаче!

Був би живий дідусь — він, звичайно, провідав би, він ці мури по камінчику б розніс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!

Є ще одна людина на світі, яка могла б виручити Порфира: дядько Іван, материн брат, рибінспектор. Не раз у хвилини скрути Порфирові лагідно лягала на голову кострубата дядькова рука. Іноді по кілька днів гостював у дядька Івана, там навчився й мотор на човні заводити, сам це робив щоразу, коли дядькові руки були ще в бинтах, пооббивані браконьєрськими веслами.

Дядько Іван, мабуть, ще нічого не знає про зміни в Порфировій долі, інакше був би тут, — з тих він людей, що не зраджують. Чи долетить на лиман чутка про Порфира? Хай тільки долетить — доля Порфирова зміниться одразу... Буде так: дядько Іван з'являється на подвір'ї, чорнявий та смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шукає Порфира серед тих, що марширують, шукає й біля трактора поміж хлопців, тільки-но прибулих зі степу, бравих, запорошених, таких, що й вітер волі заплутався в їхніх розтріпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його під замком тримаєте? Негайно його сюди! Віддайте мені його на поруки, бо то ж вогонь-хлопець, саме такий мені потрібен помічник!..

Життя в рибінспекторів відважне та ризиковане, хай найтемніша ніч, а ти не спи, вирушай у похід, не відступай і тоді, коли намагаються веслом тобі голову розтрощити, вибити з рук електричний ліхтарик, який ти на них наводиш... Порфира ніщо б не злякало, без вагання пішов би до дядька Івана в підручні, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний і підозрює в Порфирові мало що не спільника браконьєрів (адже саме такі, мовляв, недолітки бігають їм по горілку та стоять на чатах, коли незаконний лов іде), але щодо Кульбаки, то все це тільки вигадки та припущення. Навпаки, він як виросте, то якраз і стане на варті гирла й лиману, буде охоронцем птахів і риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та гаками-самодерами, тим, що аж божеволіють, коли рибець іде мимо них під час нересту, він скаже: "Оголошую вам бій без примирення! Доки будете ви, доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень і вночі, на всіх берегах, на всіх водах гирла й лиману! І пощади від мене не ждіть — пощади не буде, оголошується вам від мене вічна війна!" Бо, крім усього, з браконьєрами в Кульбаки ще свої порахунки...

Мрії мріями, а поки що тапчан, та всевидяча дірочка в дверях, та високо, аж під стелею, єдине вікно, хоча й чимале (бо належну норму сонця тут навіть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилітає, сідає навпроти вікна на гіллячці дерева, ще голого, весняного. Погойдуючись, цівкає до Порфира, щаслива, від квітневого вітру п'яна. Здається, карасик. Є така пташка плавнева, трішки більша за горобця, любить жити в комишах. Зв'язує чотири-п'ять комишин, робить над водою підвісне гніздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойдається ціле літо та дітей виколихує.

Цівкання пташине навіває Порфирові інший настрій, почуття покинутості змінюється надіями, полонить хлопця все та ж невідчіпна думка про втечу, знов збуджується в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його звідси в плавні та лимани, на простір, де право-воля, де ти, як бог. І ніякий ваш карцер, ніякі Тритузні та Синьйори Помідори не упокорять його, надія живе, жевріє під попелом невдач! Нелегко звідси втекти, та все ж нема на світі нічого неможливого, — смерті, хлопці, нема і не буде! Хай зловили, запхали сюди, хай і тут спіткала невдача, а колись же таки й пофортунить. Треба лише зметикувати, зуміти їх обхитрити. Було ж одного разу, коли торік вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й Порфирова лобата голова поміж степовими головатими кавунами... Опинившись на одній із тих лайб, заховався, защух між горами рябих, мелітопольських та голопристанських, ще теплих після степового сонця. Ото була плавба! Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло). Вгору, навпроти течії, поволі йде розложиста баржа, пропливають береги в сріблястих вербах та незнайомі пристані-причали, люд річковий снує, хлопчашня купається, десь із протоки сіно правлять човном — цілий стіжок пливе...