Бруд - Сторінка 11

Іде до свого кабінету й довго сидить у кріслі біля столу, обхопивши обома руками голову.

"Все пропало. Пропало, пропало, пропа-а-а-ало, — дзвенить у голові Галана. — Все, все. Батько! Бідний Вовочка, синок. Чи знає він, що його батько осоромив себе навіки, що його батько такий брудний?.. Наточка, бідна моя дівчинка… Що сказала б вона, коли б знала, що…"

Думки Галанові перервалися. Увійшла пухла од жиру дружина. В неї чоло всіялось журно складочками й голова тоскно хилиться то в один бік, то в другий.

— Котю… ти такий стомлений і не ляжеш… — Вона м’яко куйовдить йому рукою волосся. Йому від цього робиться ще важче. Він якось зашамотався й розгублено сказав дружині:

— Я… ні, Лізок… Я не можу лягти… Мені тільки що дзвонили, дзвонили, знаєш, таку річ… Я мушу йти… Вибач, Лізок. Мені неодмінно треба йти.

Йому хотілось упасти на коліна перед дружиною, заголосити, припасти їй до грудей і плакати, й плакати, як дитина. Але якась інша сила втримала його. Він узяв зі столу цигарку, запалив її, щось буркнув дружині й вибіг. Дружина тільки встигла сказати тужно:

— Нічого не розумію.

І втерла хусточкою очі.

Галан прибіг на Катеринославську, 25. "Доктор Луполовер". Із усього, що було написано коло цього прізвища, йому в’їлося в вічі тільки одне слово: "Сифіліс. Прийом від 8 до 12 і від 4 до 8". Зараз 10 година вечора. Галан махнув рукою і пішов до ресторану "Замок Тамари". Ось він зараз заглушить своє горе. Пити. Він буде пити. Він знає, що йому пити не можна. Але що ж… йому тепер усе байдуже. Він п’є. Коли він п’яний, йому легше.

Галан розіклав свого жовтого портфеля, встромив у нього блискучі од електрики окуляри й довго риється в паперах. Офіціант спитав, що йому подати, і, так не діждавшися відповіді, й пішов. До столика підійшла дівчина й сіла напроти Галана. Галан на неї не дивиться, але знає, що біля нього сидить жінка. Його взяло трохи зло. На чорта вони (жінки) йому? Уже й цього досить… Він закрив портфеля, цокнувши дзвінко замком, і почав розглядати меню. На дівчину не дивився. Ну їх к чорту.

— Як живеться Лізі Василівні? — спитала дівчина, що сиділа напроти. Галан зняв окуляри, витер їх хусточкою, щулячись од світла, потім начепив окуляри, пильно подивився на дівчину й зрадів.

— Карочко… драстуй!.. — Потім замовк. Усмішка широко розлилася в куточках губ, лягла зморшками на щоках і так застигла, закам’яніла.

— Не пізнати тебе… — нарешті промовив Галан і сховав у вуса усмішку.

Та хіба пізнати Кароліну? Чорні дужки брів заховалися під рожевим капелюхом, що кинув легеньку тінь на щоки, на пухкенького, трохи кирпатенького носика. З-під капелюшка настирливо вириваються русяві кучері і, як поплутані, покручені пружинки, гойдаються на щоках. І не чорна, брудна сукня, яку дарувала їй колись Ліза Василівна, а біла, шовкова, з зеленим намистом на грудях. Усе це купив Вова. Кароліна вийняла з зеленої сумочки люстерко і, вдивляючись у нього, ще раз спитала, як здоров'я Лізи Василівни. — Здоров'я Лізи Василівни нічого. Гарно. А Кароліна стала інтересна. О, яка інтересна. Чи не вип'є Кароліна з Галаном що-небудь? Будь ласка, але в Кароліни немає грошей. О, про це хай Кароліна не турбується. Чого в нього такий поганий, стомлений вигляд? Просто обов'язків багато, роботи аж он як… Клопоти… Але яка несподівана зустріч! Ах, який він радий! Галанові згадалося, як він уперше взяв Кароліну того вечора під час гуляння. Йому й тепер захотілося заволодіти цією дівчиною.

І вони п'ють.

А чи можна сісти поруч Кароліни? Можна. А так ні. Тертись ногою об Каролінині ноги не можна. Люди бачать. Справді, дивляться. В затишок треба піти. — В "уют"? — Безперечно.

О, тут чудово, ніхто не бачить. О, яка колюча борода, які дужі руки. Як він важко дихає…

І Кароліна згадує кухню, як вона плакала в нього на грудях. І перший солодкий біль згадує, що зробив їй він, Галан. О, вона ніколи не забуде кухні. Вона ніколи не забуде кухні і першого болю… Вона довго буде пам'ятати й другий біль, що дарував їй Галан в "уюті" "Замку Тамари".

XVIII

Борис Новосель сидить за столом у своєму кабінеті на посаді, пише, перекреслює, викреслює, занотовує щось і знову закреслює. Чорні брови то глибоко насуваються на рівного гоголівського носа, то високо лізуть на чоло. А то він одриває голову од писання й тримає її трохи набік, водячи своїми сталевими очима, а потім бере записаний папір, мне його й кидає в кошика, що під столом. Серйозне лице Бориса Новоселя вкривається радісною усмішкою. У дверях, із віхтем в одній руці й із мітлою в другій, з’являється Беля. Вона витрушує з кошика папірці, переглядає кожен і нарешті на одному зупиняється, на тому зім’ятому:

"Будь ласка, не заважайте мені працювати…" Щось багато закреслено — а далі таке:

"Ви прекрасно знаєте, що я одружений… Я ніяк не розумію, що…" — знов закреслено.

"Я ні на кого Белю не проміняю… Власне, це все дурниця. Мені аж соромно. В мене робота, в мене обов’язки, а ви лізете зі своїм коханням, зі своїми листами…" Знов закреслено. І перекреслено все, що написано.

Беля усміхається.

— Борю, що це? Це щоб я прочитала, га? Ти ж знав, що я можу переглянути. Ач який… — усмішка трохи затьмарилась. Борис зробив серйозну міну й подав Белі пачку листів.

— Будь ласка, на оці листи, переглянь їх і дай їй відповідь. Мені ніколи возитися з цим усім. У мене робота… — Він замахав руками.

— А якби не було роботи, Борю?

Борис усміхається.

— Слухай, Белю… Ти почнеш мене ще ревнувати. На, краще, ось хтось тобі написав листа. Певне, хлопець якийсь… Алло, алло, — задзеленчав телефон, і Борис узявся за трубку, — я слухаю.

— А чого нема адреси на листі, Борю?

— Ну, особисто передали. Я слухаю, ну, що? Алло. Голосніше…

— А від кого це, Борю, не знаєш?

— Не знаю, прочитай. Нічого не знаю. Голосніше. — Нарешті Борис став розмовляти телефоном, а Беля розірвала конверта, і з нього впали додолу гроші.

"Белю, я помстилась за тебе — заразила Галана сифілісом. З Харкова виїжджаю. Кватирю продала. Маю грошей багато. На Кавказі вилікуюсь. Передаю тобі 200 карбованців. (Гроші не зароблені, а одержані за кватирю, — не гидуй ними.)

Твоя сестра Фатіма".

XIX

Кароліна, глибоко задумана, сиділа за столом, обіпершись на лікті. Потім почала пудритися, й фарбуватися, довго видивляючися в люстро. Далі швидко схопилася, шпурнула коробку з пудрою, мазило й дзеркало додолу. Пройшлась по кімнаті, хруснула пальцями, наче розкусила горіха, потім узялась за голову й тужно скрикнула:

— Як це все противно, набридло!..

Сіла нерухомо в кріселко, опустила безсило, наче неживі, наче не свої руки й понурила очі у підлогу. Хтось постукав у двері, але вона й не ворухнулась. Дужчий стук. Двері трохи одхилились, і знов стук.

Хтось тарабанив пальцем, а потім почулося:

— Можна?

Кароліна не відповіла. В одхилені двері просунувся рябий картуз, потім поколупане лице Свіфтове. Він влетів у кімнату й усівся Кароліні на коліна. Взяв її руку й поклав собі на плече. Рука Кароліни, як нежива, звалилася з його плеча. Свіфт узяв Кароліну за плечі й труснув нею, зазирнувши у вічі, але її голова нерухомо лежала на грудях і очі так само дерев’яно дивилися в одну точку.

— Та що з тобою? Чого ти така? — питає Свіфт. Але Кароліна мовчала, не ворушилась. Вона була як отруєна. Німа й глуха, як нежива. Свіфт став густо й безцеремонно її цілувати, лазив руками, куди хотів, але Кароліна не перечила, наче це її не торкалось. Тоді Свіфт схопив її на оберемок і поклав у ліжко, тремтячими руками розстібав її спідній одяг і вже однією ногою був на ліжку, як Кароліна опам’яталась, наче прокинулась од важкого сну. Вона важко вдарила Свіфта в скроню, і він звалився додолу, як мішок, набитий глиною. Кароліна хруснула пальцями й задумано дивилася в стелю, наче нічого не було. Наче вона нікого не вдарила, наче до неї ніхто не ліз. Свіфт мляво повернувся й винувато підвів свої жабині очі на Кароліну. Вона побожно простягла йому обидві руки: йди. Він сів і залізними руками охопив її м’яку, теплу, мляву. М’яке, мляве тіло налилося міццю. Жили напружились. Тіло стало міцне, вона миттю вирвалась із залізних обіймів, стала серед хати й голосно крикнула:

— Як це все противно, проти-и-и-ивно-о-о-о! — Потім знов хруснула пальцями, наче роздушила волоського горіха, сіла в крісло й тупо вдивилася в підлогу.

Свіфт нервово забігав жабиними очима, схопив свого рябого картуза й вилетів із кімнати. Кароліна нерухома сидить у кріслі й дивиться в одну точку. Її очі ширяться, стають круглі, великі, страшні, а руки безсило звисли з бильця крісла додолу. Почувся стук у двері. Потім двері одхилились, і в них показався фетровий сірий капелюх і довге собаче обличчя Вови.

— Можна? — іронічно спитав Вова. Але Кароліна й не ворухнулась. Їй тепер усе байдуже. Їй тепер усе одно. Вона наче й не чула, як Вова всівся їй на коліна, вийняв одну грудь, узяв її в обидві пригорщі, пригорнувся до неї легенько щокою, а вона м’яка й гаряча, як тісто, дратувала його й розпалювала. Вова думав, що Кароліна жартує, просто хоче погратися з ним, бо довго його не бачила, навіть не питає, чого вона така. Він чекав, що вона ось зараз стріпонеться, скочить на ноги, засміється, обхопить його за шию й зацілує. Але Кароліна нічого не робила. Вона його ніби й не помічає, не перечить, не пручається, коли Вова взяв її й одніс у ліжко, а потім ізліз із нього, стукнувши підбором об підлогу, і таємниче, як злодій, вийшов із кімнати.

Кароліна міцно схопила голову в руки й тоскно вигукнула:

— О, як це противно, ну-у-у-удно!

У двері знов хтось постукав. Потім ще й ще. Але Кароліна лежить нерухома, в такій позі, як її лишив Вова. З дверей почулось тоненьке жіноче:

— Можна?

Тоді Кароліна повернула голову, змахнула на себе сорочку, втерла між ногами й сказала:

— Можна.

Увійшла Тося. Кароліна, зобачивши її, швидко замахала руками й таємниче зашипіла:

— Залиш мене, залиш мене, залиш…

Тося злякано вийшла. Кароліна встала, простягнула руки догори й тужно крикнула:

— Діно, Діна-а-а-а-а-а!..

Тоді вдарила обома руками двері, вони розчахнулись, і вона вибігла з кімнати. Вибігла й пішла. Пішла й зникла. Розтанула в натовпі, як грудочка цукру у теплій, чорній, брудній воді.

XX

Ніч, як темний світ німий.