Бруд - Сторінка 7

Якщо Вова, не впускай. Скажи, що мене нема. — Служниця покірно вклоняється й виходить.

Входить Беля.

— А, Белочка! Яка я рада! — Фатіма обіймає Белочку, цілує, як і раніш. Як тоді після довгої розлуки. Беля прийшла, значить, щось надумала, значить, усе ж таки рішила послухати Фатіму. Фатіма цього певна. Вона усміхається, грає куточками губ і зазирає Белі в вічі своїми чорними лаковими кружальцями. Беля сідає на канапу, кидає легенько свого біленького капелюшка, важко зітхає, закусивши губу. Її кругленькі груди високо здіймаються і падають. Фатіма підсунула собі крісло, сіла біля Белі, високо закинувши ногу за ногу, і взяла зі столу другу цигарку.

— Що в Белі чувати? Які зміни, що рішила?

— Нічого, — махнула крученими брівками, — життя погане!

— Ну, і що далі? Що вживається для того, щоб життя було не погане?

— Нічого.

— Так-таки нічого. Навіть так. Невже тобі подобається погане? — Фатіма говорить суворо.

— Ах, не питай, Фатімо. Сама знаєш. — Беля зчепила пальцями руки. Потім, наче хоче їх розірвати, розчепила їх і кинула в обидва боки, як непотрібні, й заходила головою у всі боки, шукаючи якогось порятунку. Не найшовши його, схилила голову на коліна й заплакала.

— Оце вже мені не подобається, — сказала Фатіма, затягнувшись димом. — До мене зараз дорогий гість прийде, а ти нюні розпустила. Між іншим, Белю, твій перший чоловік. Приведи себе до порядку. — Беля підвела на Фатіму все в сльозах лице й тихо сказала:

— Ні, я піду. Я до тебе в іншій справі.

Почувся дзвінок, і Беля не доказала.

Увійшов Джонатан Свіфт. Він навіть не привітався. Кинув величезного картуза в клітку на канапу й заговорив до Белі:

— Я вас десь бачив… Ви, слухайте, де я вас бачив?

— Ви познайомтеся раніш, — сказала Фатіма, — а тоді будете балакати… Що це ви? Де це ви? Оце, Белю, поет Джонатан Свіфт, а це, Джонатане, моя сестра, Беля. Цікава, га?

— Га-га-га-га, дуже приємно…

Беля почервоніла й сказала:

— Я вас знаю.

Свіфт аж прояснів. Жабині очі засвітилися.

— Знаєте? Читали мої твори?

— Ні, я вас бачила в кабінеті Галана. Ви там просили п'ять карбованців.

— Це тоді, як він вас виганяв? Пригадую.

— Так. Я хотіла з вами побалакати з приводу цього. Може б, ви в газету статейку про це написали?

— О, це чудово, кажіть. — Свіфт виймає блокнота й готується записувати.

— Слухайте, Свіфте, — ображено гукнула Фатіма. — Ви повернулись до мене спиною й забули, що я тут сиджу. Мені ж сестри не видно. Мені це не подобається.

— Зараз-зараз… — сказав Свіфт, не рухаючись із місця й записуючи щось у блокноті. Фатіма встала сама.

Увійшов розтратник. Він уклонився всім, поцілував Фатімі руку й боязко подивився на Свіфта, що розмовляв із Белею й занотовував у блокнот. Розтратник уже роззявив рота, хотів щось сказати, але Фатіма показала рукою на Свіфта.

— Знайомся: поет Свіфт, а це, пізнав?

Розтратник поцілував Белі руки.

— Дозвольте, — обізвався Свіфт, — а як же прізвище товариша?

— Це мій гарний знайомий. Інкогніто. — Фатіма подзвонила. Увійшла служниця. Їй веліли подати питва й їжі.

Беля нервувала. Щось тихо говорила розтратникові. Той виправдовувався. Беля не хотіла його слухати. Підійшла до Фатіми й шепнула їй на вухо:

— Фатімочко, я йду… Я… хотіла в тебе позичити грошей…

Фатіма так само тихо відповіла:

— Белочко, я з дорогою душею. В мене гроші є. Я ніколи не пошкодую. Але ці гроші зароблені так само, як могла б їх заробити й ти.

Беля злякано взялася пальцями за скроні. Очі стали великі, наче хотіли вилізти з орбіт. Вона закусила губу й мовчки побігла до дверей.

— Чекайте, я теж іду! — гукнув Свіфт, ухопив свого рябого картуза й вибіг.

Розтратник скинув гумового плаща сталевого кольору, поправив шовкову гарну краватку на білій сорочці, що виглядала з-під жовтого плетеного жилета, і подивився в кругле гранчасте люстро на столі. Виголене тільки що, аж біле обличчя з вусиками, як два чорні кущики під носом, щоки запали, під очима синці. Лице світиться, наче одна шкірка обтягнута на вилицях, на носі, на бороді.

— Ну, як ся маємо? — спитав інкогніто Фатіму, не одриваючись од люстра. Фатіма налила вина.

— Справи такі, що пий, голубе… а? — Фатіма схилила голову собі на плече, підняла вгору чарку й гукнула:

— Ну, кидай к чорту свої угрі, йди пий! — Розтратник узяв чарку вина, поглядаючи на штори на дверях до другої кімнати.

— Підемо, підемо, — вгадала Фатіма. — Ну?

Фатіма цокається.

— А скільки Фатіма бере?

— Сорок п'ять.

Інкогніто всміхається в чорні кущики вусів.

— Дуже дорого.

— І тобі не соромно? Ти ще торгуватися будеш? Значить, у тебе порожнеча? Як бідний, то чого йдеш до порядної жінки? Пішов би на Катеринославську або на Банний провулок, за карбованця, за полтинника можна взяти.

— Слухай, але ж не сорок пять. Хай трошки дешевше.

Фатіма закинула ногу за ногу, грає своїми круглими коліньми, що туго обтягнуті панчохами. Часто курить цигарку й пихкає димом. Зробила гордий вигляд і млосно подивилась у вічі розтратникові:

— Мені це не подобається… Фе… Називається мужчина. Це якось нудно: сорок п'ять карбованців для нього великі гроші. Що ти за ції гроші купиш? Цих грошей ледве стачить на якихось дві коробки пудри Коті або два флакончики духів Губіган[41]. А чи я куплю за ці гроші гарну шляпку? Соромився б.

Інкогніто трошки мовчить, стуливши губи, а тоді виймає сорок п'ять карбованців і дає Фатімі. Штори до другої кімнати, розсуваються й ховають за собою Фатіму й розтратника.

X

Джонатан Свіфт лежить і пише. Власне, він пише лежачи тому, що в його кімнатці ні на чому сісти. В нього ще нічого немає. Та він принципово нічого й не хоче мати. Він пишається тим, що ось простелив на долівці жакетинку, а на неї газету, й пише. В кутку книжок гора лежить. Зараз уже пізно. Коли Свіфтові схочеться спати, він візьме з цієї гори кілька книжок і покладе собі під голову. Він пишається цим. На чорта йому "дворці, палати!" Що з того, що там Пушкін або Жуковський писали в чудових умовах? Хай би спробували написати ось так, як він, Свіфт.

Він засвітив собі свічку й пише. І почуття йому від цієї обстановочки якісь особливі. Якось аж радісно й трохи лячно. Свічка мигає, і його голова величезною тінню гойдається на стіні. В кутках темно, й десь під книжками шарудять миші. Свіфт закреслив те, що написав. Нічого не лізе в голову. Що б його вигадати? Ага:

"В моїй душі криниця глибока. Я роздаю з неї всім воду. Всім, усім хвате моєї води".

Але й це йому не сподобалося. Він голосно викрикнув: "Єрунда!" І закреслив. Заховав своє поковиряне вугрясте лице в долоні й замислився. І зразу ж схоплюється на ноги й ходить швидко по кімнаті. В стінку стукає сусіда. Ага, чудово! Свіфт ляснув у долоні й вигукнув уголос: "Правильно!" На чорта ж йому вигадувати що писати, як ось під боком екземпляр.

Ось за стіною старушенція — тип. Чудовий тип до повісті, до оповідання, до чого хоч. Колишня бариня. Мала свої хороми, десятки лакеїв, а тепер душиться одна в конурці, як оце у Свіфта. Вона шукає собі спокою, тиші. Вона завше стукає до Свіфта, коли він шумно ходить або вголос розмовляє чи дверима грюкає. Їй не подобається. З нею треба побалакати. Взнати трагедію її життя й написати. Це буде прекрасний твір! Заголовок йому буде "Уламок минулого"… Що вона проти Свіфта? Він ось роздягається й усього себе обливає одеколоном. Свіфт для натхнення завжди обливається одеколоном і задихається від радості. Йому тоді здається, що він багатий.

Свіфт одягається, виходить і стукає до своєї сусідки. Йому треба з нею побалакати. За дверима чується шиплячий голос. Як не соромно Свіфтові вночі турбувати стару людину, як таки-так не рахуватися з людиною, вона все ж таки людина? Але Свіфт уперто просить її відчинити, в нього важлива справа. Йому з нею треба поговорити. Тоді стара одхиляє двері й висовує свою голову, як корч, і лице, як порепана, поколупана диня. Вона вистромила свою голову до Свіфта, гукнула, якого йому чорта треба, плюнула йому в лице і з грюком зачинилася. Навіть не почула, як Свіфт гукнув їй: кочерга стара, уламок минулого! Він повертається до своєї кімнати. В кімнаті темно. Димно. Свіфт запалює сірника.

Ось воно що! Свічка, що стояла на портфелі, догоріла до краю, опалила великий шматок шкіри і згасла. Свіфт іще раз вилаявся на стару, що це через неї. Світить другий шматочок свічки. Ще раз обливається одеколоном і пише про стару. Довго пише і так засинає. Прокидається як опарений. Свічка догоріла, зайнялась газета, а од газети одеколон на тілі. Він біжить голий до кухні, обливається водою і весь у пухирях швидко ходить по хаті.

— Чорт старий! — вилаявся Свіфт на сусідку. Чомусь йому здавалось, що й це через неї. Він одягається й сидить, як мокра курка, як прибита курка, що думає здихати. І чомусь згадалася Свіфтові Беля. Галан підла людина. Треба обов'язково написати статтю про Галана. Хай його трошки щипнуть. Хай знає, чортів бюрократ! Ліг і пише. Вранці йде по редакціях.

У нього в портфелі дві речі: про Галана й про стару бариню. У нього дві речі: "Бюрократ" і уривок із роману "Уламок минулого". Він іде мимо редакції, де працює Галан. А чому б спершу не зайти до Галана?

Галан якраз п'є чай. Нахилився своїми скляночками в золотих обручиках і мочить довгі вуса в чаю. Од рипу дверей Галанова голова підвелася.

— А, товариш Джонатан Свіфт.

"У нього чудовий настрій, — подумав Свіфт, — це треба використати".

— Чим можу служити? — питає Галан.

— Та ось. — Свіфт подав заяву на три карбованці.

— А ви ж дасте що-небудь?

— Нате. — Свіфт дає уривок із роману "Уламок минулого".

— Сідайте, — запрошував Галан.

— Його можна зараз прочитати. Воно коротеньке, — сказав Свіфт, сів, поклав свого рябого картуза на стіл і вперто стежить за кожним рухом Галана. Той читає Свіфтів твір. І зиркає з-під окуляр на портфеля.

— Хі-хі!

— Чого ви смієтесь? — питає Свіфт.

— Що то у вас із портфелем?

— Та це свічка…

— Хі!.. — засміявся Галан у довгі вуса. Потім прочитав і поклав на заяві резолюцію "три".

Свіфт миттю хапає заяву, зачепив рукою бронзову фігурку, яка впала на блюдце й склянку з чаєм. Склянка розбилася, чаєм залило Галанові дописи, а Свіфт, забувши на столі свого картуза, одержує гроші і вибігає з редакції. Лапнув за кишеню: допис про Галана! Покрутив його в руці, розірвав.