Бурдик - Сторінка 6

А де продовження?

— Він навмисно його не записував. Із конспіративних міркувань. Раптом маманя знайшла б. Ще побігла б де слід. Вони з ним, як собака з кішкою.

— Я розумію...

— Тут є "Ленін і вартовий", "Ленін на Кіпрі", "Ленін і Заремба", тоді "Смерть Чехова" і дві частини про Маміна-Сибіряку.

— А чим воно все кінчається? Останній розділ який?

— "Чому Ленін не дожене черепаху".

— Ну і чому?

— Бо вона втекла.

Я погортав заквацьовані аркуші. Чайник засвистів.

— А де, — спитав я, — його мікроп'єси? А "Спогади про забуття"? А лібрето "Летить лелека"?

— Це — все, що я знайшла. Як думаєш, вистачить в тебе на збірку?

— Навряд.

— Тоді хоча б "Опудало" надрукуй.

— Не знаю... Ти ж бачиш, Леніна тепер всі у хвіст і в гриву... Якби це з'явилося років на десять раніше, то це була б бомба! А так... Ну і потім... В зацикленості на гаркавому вожді є щось нездорове. Ти згодна? Та й з літературного погляду... Наскільки я бачу, це — чистий гумор. Тут усе — у словах. Ситуації йому не завжди давалися. Він, головним чином, майстер пародії, а не структури. "Дорога в рай вимощена (як любив він казати) грішними намірами". Смішно, правда? У цьому —весь Бурдик.

— Так, значить, дарма я...

— Ні, ні, ну чому... Я розлив заварку.

— Цукор? Варення?

— Не хочу.

— Вишневе!

— Він, між іншим, проти того, щоб ти писав про нього.

— Хто?

— Кіт. (Так вона звала Бурдика.)

— Проти?

— Так. Проти. Бо ти тільки спотвориш образ. А він зараз сильно змінився.

— Я думаю... Кожний би на його місці...

— Не розумію іронії.

— А коли саме він казав тобі, що не хоче, щоб я...

— Вчора. І взагалі, ми з ним часто...

— — Вчора. І взагалі, ми з ним часто...

— Коли вчора? Як? Він тобі уві сні являється чи, так би мовити, во плоті, коли ти, наприклад, чистиш зуби?

Я підсунув їй варення.

— Якби я сама тоді не бачила, — засопіла вона ображено, — як ти ридав і вив, коли помер Кіт... Навіщо ж ти зараз...

Я взяв її за руку. От хто тут кошеня! Коли вони побралися, їй не було й вісімнадцяти.

Я спитав, як вона далі збирається жити. З середньо-шкільною освітою. Буду художницею, каже. Виставлюся спершу тут, тоді в Пітері, далі — в Прибалтиці і вийду на багатих замовників. Машка (це та, у котрої майстерня) має зв'язки з меценатами, один з яких — канадієць. Він обіцяв сюди знову приїхати й скупити весь аванґард. У тому числі й одну її композицію. Совок для них зараз — останній виск. Далі вона збиралася рушити за кордон, зав'язати контакти з музеями, вийти на богему й дилерів. Якщо їй одразу пощастить, вона там і залишиться. Купить собі будиночок і заведе собаку. А згодом і всіх своїх перетягне туди.

— Як ти відносно випити? — питаю.

— Що саме?

— Водяру.

— Ой ні!.. Хоча... А ти будеш?.. Тоді давай. Треба ж колись починати.

Я поліз на антресоль.

— Він зараз дуже страждає, — сказала вона.

— Хто?

— Як хто? Чоловік мій єдиний.

— Та щоб ти! — я мало не гепнувся з дзиґлика. І, вже наливши у келишки казенку, згадав, що в мене немає закуски. Хліб десь був, окраєць, але ножем його не врізати. Я для годиться сунувся в шафу і — о чудо! — серед брудних целофанових мішечків налапав бляшанку супу "Атлантика".

— Будеш? — спитав я у неї. — Але це ще треба варити.

— Хто сказав?

— Так тут написано. Двадцять хвилин кипіння.

— Дурниці. Воно у них пастеризоване. Бурдик мене привчив.

Я після обміну так і не купив собі відкривачки й мусив за це тупим ножичком колупати консервну сталь.

— Ти щось, здається, казала?

— Йому, кажу, зараз там кепсько.

— А як ти... Він що, уві сні тобі... Тобто, я чесно, без жартів, із суто технічного боку...

— По-різному буває. І через сон. Або коли на фото дивлюся, то голос його чую. Ми розмовляємо. Він мене вчить... Як, бідненький, страждає! Він у мене дуже високих народжень. Колись навіть був апостолом.

— Ну, — сказав я, — за твого Кота!

— Так! За Кота Котовича!

— Щоб йому добре було там!

Ми перехилили чарки. Вона набрала повний рот перловки з кількою й лавровим листям і зайшлася кашлем.

— Що значить "високих народжень"? — Крупинки з її рота влучили у бляшанку і навіть на мою виделку.

— Кожна земна сутність, — пояснила вона, — має десь одинадцять тисяч народжень.

— Ого!

— Кіт мій був Демокрітом, Конфуцієм і Симеоном. Тим самим, який "нині одпущаєси".

— Звідки ти це...

— А ти хіба не помічав?

— Коли?

— Але десь у середньовіччі він схибив і зазнав спотворень. Які й доніс дотепер.

— Ясно...

— Тому й зіскочив. Не виконав місії. Мушу тепер працювати за нього... Я закурю, можна? Ольга твоя сюди не прийде?

— Ні.

— Це ви як? Офіційно?

— Так.

— Ну й добре. У вас був на диво негармонійний союз.

— Хочеш іще по одній?

— Знаєш, що вона казала цій своїй... як її... подрузі... забула ім'я... ну... як же її?..

— Ну то що вона їй казала?

— Що, буцімто, це в неї останній шанс влаштувати життя...

— Розумію...

— І чим ти їй не догодив?

— Підростеш — зрозумієш.

— Дай руку.

— Навіщо?

— Дай.

— Що? Ворожитимеш? Зараз усі баби як подуріли...

Наталі дістала з торбочки голку з білою ниткою й взялася пальцями за вузлик на кінці.

— Ссатимеш кров мою?

— Помовч, придурку! Я хочу твій духовний рівень визначити.

— У спокійному стані чи в збудженому?

— Що, злякався?

— Давай краще вмажемо.

— Я, безумовно, ще не до кінця втаємничена...

— От за це й вип'ємо!

— Але мені вже відкрилися загальні обриси Задуму.

— Слухай, — сказав я, — помовч, га!

— Звичайно, — вона мене наче й не чула, — на цьому етапі мої знання (поки що!) — скромні, але...

— Жінку, — сказав я їй, — як вчив нас Бурдик, прикрашає не скромність, і не знання, а гарні, високі груди. А в тебе, як бачимо...

— А ще їй Ольга казала, — визвірилася вона, — що ти — не мужик, а невдаха!..

— А про те, як Бурдик до неї клеївся, вона їй не казала?

— І що ти — нікчема! І ніколи не збереш того, що він написав!

— Краще б ти за могилкою гляділа!

Юна вдова розридалася.

— От і ти теж!

— Пробач, — сказав я і пригорнув її.

— Бо всім плювати! — поскаржилася вона мені у пахву. — Але в очі всі так і лізуть! "Чому ти не те? Чому ти не се?" Знали б вони, як мені тепер гірко! У, блядські святенники!

Пряме волосся, волога щочка і свіжий, незнаний запах. Груди, що й казати, символічні, зате і талія, і стегна — жива скульптура. Торкаєшся, а там усе дрижить.

— Давай, — я налив їй і собі по вінця, — за тебе!

— А знаєш, — Наталі витерла об мене сльози, — якби він так безглуздо не загинув, а тільки покалічився... Навіть, нехай би він став імпотентом, але живим, я б його кохала не менше! Віриш? У нас на цей час було б двійко дітей. А то й троє...

Своє знайомство Бурдик та Наталі почали з аборту, а потім скільки не старалися — результат нуль. Він колись мені сам зізнавався.

— Ну, — сказав я, — вперед!

— А в тебе немає лимонаду чи "пепсі"?

— Тільки вода з крану.

— Шкода.

— За тебе!

— За мене!

Ми випили до дна. Наталі згадала, які смішні імена Бурдик їй дарував, а вона — йому. І які сороміцькі анекдоти він оповідав їй ночами. Й які плани вони тоді собі вимріяли. І яке одкровення він мав у тринадцять років. Ніби він мусить дати людям новий етичний закон.

— І дав би, — сказала вона, — якби ця відьма, перша його дружина, не відтяла у нього шмат життя. Вона — типовий вампір! Ти про це знав? П'ять років він змарнував із нею!

— Та майже сім.

— Жах! А зі мною, він сам мені казав, у нього відбувся приплив нових сил і загострення чуттів. Він хотів, щоб ми разом взялися за санскрит і оселилися на Памірі... Мали ми й запасний варіант типу розведення рідкісних порід яких-небудь тварин і продаж їх іноземцям. Ми гроші на першу пару дістали б! А ще в нього був план: у вересні-жовтні поїхати десь на далеку північ, зібрати там кілька центнерів морошки або журавлини...

Я теж згадав дещо. Наприклад те, що ми з ним колись удвох домагалися Ольги, яка спершу вибрала Бурдика, але пішла за мене. Тобто, я переміг. Так мені тоді видавалося. Доки Заремба з п'яних очей мені не розколовся, що було в купе, коли вони втрьох їздили на одеську товкучку. Заремба вдав, ніби спить, і все чув.

— Ти ж і справді напишеш про нього?

— Свята правда.

— Розмовляла я вчора з ним, — вона притислася так щільно, ніби лізла на скелю. — Питаю, чи йти мені заміж. Як скажеш, кажу, так і буде.

— А він?

— Іди, каже. А ти, питаю, хіба цього хочеш? Не хочу, він каже мені, ой, як не хочу! Але так треба.

— У тебе дуже чуттєві губки.

— А ти що, раніше не помічав?

— Я завжди про це знав.

— І про груди теж?

— Мені твої груди завжди подобалися.

— Брешеш!

— Бо я ненавиджу грубі цицьки!

— Це — неправда! Усім мужикам тільки й подавай шостий номер.

— Можна подумати! Що за кайф!

— Лицемір!

— Ти, — сказав я їй, — художниця. Грецькі скульптури бачила?

— В мене ще менші!

— А Твіґґі, манекенницю, знаєш? — спитав я й потягся зубами до ґудзиків на її платті. Бурдик давно б це зробив. І не тільки це.

— Почекай! — пошепки оголосила Наталі. — Він скоро знову народиться!

— Хто?

— Бурдик.

— Звідки це відомо?

— Я знаю!

— Послухай...

— Це ти мене слухай! Ти знаєш, ким я колись була? Саломеєю! Жрицею в храмі Ізіди!

— Не будемо про це.

— Ізіда — це я.

— Ну і мать...

— Він помер на руках у мене.

— Як це так?

— У символічному плані. З ким він був останній рік перед смертю?

— Припустімо.

— Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...

— — Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...

— Може, вип'ємо?

— Ні.

— Тут лишилися сльози. Ну? Давай! За таїнства.

— Я вже така п'яна...

— Тоді я сам.

Я ковтнув із пляшки і вишкріб залишки шрапнелі й риб'ячих очей.

— Бо мертві, — сказала мені Наталі, — це ті ж самі живі, тільки...

— Не треба. Що ти, їй-Богу...

— Думаєш про неї?

— Про кого?

— Ольгу.

— Ні.

— Ну а...

— Що?

— Є в тебе хтось?

— Ні. Нема і не хочу.

— Це означає, що весь свій фонд ти зужив у попередніх народженнях. Сперма — це безцінний енергетичний резерв. Не годиться його тринькати.

— А ми — не все. Ми лише на півшишечки. Як заповів нам твій Кіт.

— Почекай!

— Ти ж сама кажеш, що він — не проти.

— Але ж він був унікальний!

— Не хочеш — не треба.

— Ти тільки не ображайся.

— Хто? Я?

— Я й не думала протиставляти вас.

— Молодець! Я тобі вірю.

— Я хотіла лише сказати, що так, як він...

— Добре! — не витримав я.